– Це да.
– Як подивився на тих підарів. Де вони таку грошву беруть? Оце робив у одного. Гарний заказ. Доміна, що елєватор наш. Дивлюсь, щось везуть. Вигружають, аж воно дерева. У таких здоровенних горшках, що хер утрьох обнімеш. Хлопці казали, аж з Італії притаскали. Уявляєш? То для нього ті гроші, що мені платить, – це сміття.
Я мовчав. Дядько ще побурчав, посовався й затих. Через якусь мить носом завів таку симфонію, аж чуб ворушиться. Скоро Кагарлик. Останні тижні чортячою круговертю ганяли в голові, стикаючись, розбиваючись на дні й години.
Ту ніч не приліг і на хвилинку. Виграти грин-карту! Ледве дочекався ранку, щоб поділитись радістю. Батьки слухали мовчки. Ейфорія вивітрилась.
– Як же школа? Вже домовились з директором.
– Ще невідомо, візьмуть чи ні.
– Як це невідомо? З класом познайомили, в кабінет водили – і невідомо. Ти придумав чортзна-що, хочеш мене геть доконать?!
Мама вибігла з кімнати. Тато мовчав, уважно вивчаючи руки. Я тяжко сів поряд. Так і сиділи.
Цілий день уникав домашніх. Робив, що треба, але без розмов. Бабуся дивно зиркала, проте поводилась як завше. Так і день пролетів. Увечері поспішив забратись у кімнату. Безкінечно крутилась «Не нарікаю я на бога». На компі одна вкладка – форма анкети DS-260. Заповни – і ти включився в гонку за перепусткою у країну мрій. Що робити? Послати й забути? Руки спітніли. Гори воно все вогнем… Швиденько ввів прізвище, інші дані. Добре, що завжди любив англійську й навіть був здав TOEFL на 110 балів. Ось і все, відправив. Я так хочу. Постіль рипнула. Мене аж тіпнуло. Тато.
– Що ти тут?
– Нічого. Анкету заповнив та відправив.
– По-справжньому рішився?
– Да.
– Що буде, як получиш?
– Не знаю, чи дадуть, це не гарантовано.
– А якщо все-таки?
– Даже не знаю. Хочу попробувати. Зробити щось сам, так, як хочу.
– Чого од нас ховаєшся? Ми що тобі, вороги? Пішли.
У прихожій сиділи всі. Дід почав:
– Розкажи нам гарно, що воно таке.
– Я виграв у лотерею документ, який дозволяє жить в Америці. Але його треба оформить. Хочу спробувати.
Мама сиділа, обхопивши голову руками. Бабуся чогось осміхалась.
– Що ж це воно буде? Куди поїдеш? По що? Як тут буде робота?..
– Ану цить! Чого рюмсаєш? Я на карти кидала, все добре буде. Судьба його підступає. А перед долею ніхто не встоїть. Я думаю так: як рішився – роби.
А ми всі разом щось придумаєм і поможем. Так я кажу, старий?
– Чорт його знає. Вже ж великий, не прив’яжеш. Попробуй, може, повезе. Розказував я тобі про свого двоюрідного діда? Гарний був портний, жиди його примітили і взяли з собою в Америку. Ше до революції. То він оттуда карточку вислав, та, що в нас лежить, бачили, в якому костюмі? Правда, його любовниця американська застрелила, ну то таке…
– Вєчно ти щось мелеш. З твоїми балачками… Сергій, а ти що скажеш?
– Як Денис вирішить. Чого я вказуватиму? Хоче спробувати, значить так і буде.
– От і харашо. Роби там що треба, а ми всі підможемо.
Ту ніч я теж не спав.
Зелений височезний тин – скоро Київ. Ми трюхикали в крайній правій смузі, похитуючись від турбулентних ударів лискучих авто, що мигтіли повз, наче боліди. Знайома «тягучка», естакада, поворот біля «Фуршета». Знов під міст – ось тобі й «Видубичі». Автобус важко зітхнув, ніби загнана шкапа, вивалюючи з нутра пом’ятих, зачучверених людей. Усі кинулись за торбами. Пиво й біляші, підгнилі банани, старці, бомж, що допиває пляшку пива, – наче знов приїхав учитись. Куди ж тепер? Ще раз дивлюсь адресу – трохи на метро, а там запитаємо.
Лікарня. Довжелезний коридор, дух ліків, від якого стукотить серце й піднімається тиск. Біля кабінетів люди. Пхикає дитина, пошепки перемовляються дорослі. Кабінет 105. Реєстрація. Прозора папка з документами стала слизькою. Витираю руку об джинси. Стукаю.
– Можна?
Пишна жінка в білосніжному халаті вказала на стілець.
– Садитесь. Вот ножницы, обрежьте две фотографии.
Пальці не лізуть у вушка, ріжу криво. Медсестра заповнює купу паперів. Серце стукотить так, що, придивившись до теніски, можна побачити, як піднімається шкіра. Через якісь десять хвилин вибіг зі здоровезним конвертом, з півметри завдовжки. Катування почалось.
Рентген. Мірне гудіння, холодне обладнання. Швидше, за тобою ціла черга. Ледве встиг застібнутись – следующий! Тепер аналіз крові. Куди ж мені? Поважний дядько щось вичитував у пачці паперів.
– Вибачте, не підкажете, де здають кров?
– Все время прямо и направо – это в другом крыле.
Поспішаю прохолодним коридором. Шмигають стривожені люди, тягають неслухняних, заспаних дітей. Двері, двері, двері. І черги.
– Хто останній?