– А вон, мужчина.
Усе швидко – забіг, пару хвилин і вилітаєш, притискаючи шматочок вати до вени. Паморочиться у голові.
Нічого, кров не йде. По коридорі назад. Серце вискакує. Білі двері, черга. Хто крайній? Тупцяю хвилин двадцять. Випещена медсестра щось пише.
– Раздевайтесь, становитесь на весы.
Ледве одягнувся.
– Садитесь сюда. Закройте левый глаз.
На стіні таблиця з маленькими літерами. Назвав по черзі.
– Подождите в коридоре.
Тупцяюсь біля дверей.
– Денис Раш, возьмите…
Притискаю здоровенний конверт. Тепер платити.
Чортове тлумисько людей. Півсотні, а то й більше. Зайняв чергу. Розфуфирені тіточки не першої молодості, «інтелігентні» батьки сімейств з випираючими животами в сіреньких штанцях і білих кепочках, мамки з пхикаючими дітьми. Повітря не рухалось. Кондиціонер сердито гудів. Футболка прилипла до спини.
Спереду сопе приземкуватий мужичок, раз по раз витираючи спітнілу шию. Ріденький чуб на потилиці злипся і стоїть гопки, наче голки на їжакові. Задушливі хвилі парфумів. Разом з лікарняним духом гримуча суміш. Тітка збоку дістала віяло. Я дихав через раз. Газова атака – повітря затримати, потім швиденько вдих і по новій. За схожими розвагами пройшла година. Нарешті – моя черга. Оплатив, квитанція в руці. Лишився терапевт і дочекатись результатів аналізів.
Хай ти сказишся! Стільки черг у житті не бачив. Духота й утома давались взнаки. Люди бурчали, деякі голосно лаялись. Мамаші з дітлахами нахабно перлися крізь натовп, огризаючись, розпихуючи людей. Спітнілий дядечко, типовий «кієвлянін», вирішив і собі пробити дорогу.
– Мы с детьми. Нас обязаны пропустить вперед.
– Что? Вы не знали, куда идете?
– Пришел последним – займи очередь и засохни.
– Ты смотри, какой мудак, пузо выставил и прет.
Дядечко позадкував. Ще трохи, й баби порвали б його на сувеніри. Пхаючись, матюкаючись, черга повільно сунула вперед.
Усередині. Наче в лазні побував – одяг липне, ноги в кросівках горять.
– Снимайте рубашку. Дышите. Глубже. Задержите дыхание.
Сивуватий лікар, теплі руки.
– Болели ветрянкой?
– Ні.
– Операции на мочеполовой системе?
– Ні.
– Тек-с. Опустите штаны по колени.
Бляха…
– Одевайтесь. Садитесь.
Сіли до столу. Купа паперів.
– Скажіть, я дізнаюсь, якщо щось не так?
– Да, вам скажут. Все, я закончил. В три часа будут результаты анализа крови, и все.
Присів на лавку в коридорі. Тілом ніби струм пропустили. Метушня навколо не зачіпала. Ось щаслива сімейка, що була за мною. Мати в легінсах, розтягнутих до краю, та просторій туніці, що ледь ховає пазуху. Ззаду невисокий чоловічок з м’яким черевцем. Сіренька футболка й сандалі зі шкарпетками. Тягнуть двійко дітей.
– Должны успеть на рынок.
– Ма, хочу в Макдональдс!
– Посмотрим.
– Ну, ма-а!
– А я хочу на горки.
– Пошли скорей!
– Зай, может, сначала в магазинчик заедем? Тот, что я говорил.
– Ты задолбал уже своими крючками и мормышками. Пока не отоваримся на рынке, никто никуда не поедет.
– Ну, зай…
Мила сімейка. Притулився до стіни. Три години. Нічого не хочеться. Отак би й сидіти. Натовп розсмоктується. Заклопотано бігають лікарі з теками паперів. Більшість знайомих розповзлися по чергах. Я сидів. Іти до метро, кудись їхати, блудити там пару годин, повертатися назад – хай воно сказиться. Краще посиджу.
Час минув швидко. Витріщаючись довкола, потім, подрімавши з півгодини, досиджую потрібного часу. Три години – збираються люди. По звичці швиденько збиваються в чергу. Але тут облом – будуть викликати персонально, за прізвищем. Діло йде швидко.
Ніхто не горланить. Люди напружено вслухаються. Більшість виходять, та де там, вибігають, притискаючи конверти до грудей, швиденько зникають на сходах. Двійко вийшли без нічого, не дивлячись навколо, чвалають геть.
– Денис Раш!
Ноги тремтять мілкою дріжжю, під пахвами й по спині потекли липкі струмочки. Зайшов.
– Результати медосмотра. Запечатанный конверт для интервью в посольстве. Там скажут куда. До свиданья.
– То я можу йти?
– Да.
– І все нормально з медоглядом?
– Да, да. Можете спокойно идти на интервью.
– Дякую. До побачення…
Не пам’ятаю, як дістався метро, їхав на «Видубичі». Оклигав лише в автобусі. «Ікарус» смикнув, засмерділо гальмами – рушили. За Козином я відключився.
Темрява. Паніка. Проїхав зупинку! За якусь мить облився холодним потом. Ледве видобув телефон.
Фух! До села мінімум година. Швидко набираю номер.
– Алло, ма.
– Чого не дзвониш, ми тут усі з ума сходимо!
– Все гаразд, ма, я пройшов. Їду.
– Слава Богу! Ждем.