Вхід. За конторкою прилизаний гостроносий чоловічок. Знову перевірка. Йду далі, але вже з номером.
Зал очікування, купа стільців, тлумисько людей. Навпроти – рядок віконець із товстим склом. Над ними екранчик. На якому твій номер загориться, туди й біжи.
Сиджу як на сковороді. Народ сновигає, наче заведений – спалах, цифри, побігли.
Десять хвилин, двадцять. Пальці тремтять. Прозора тека в масних відбитках. Роздивляюсь. Ось статечний чоловік понуро відхилився, згріб папери й швидко рушив до виходу. Поряд дріботіла невисока пишна жінка, щось питала, намагалась заглянути в лице. Чоловік тільки рукою махнув. Двері зачинились. Люди, віконця, цифри… Спалах і все по новій.
Випещена дівуля в спідниці-поясі муркотіла у віконце. Всі мужики слідкували за цифрами на екранчику. Екранчик погас. Дівка пирхнула, майнула фарбованою гривою. Стукіт підборів стих. На чорному тлі спалахнуло «25». Я примерз до стільця. Десяток кроків здалися марафоном. Суцільне скло, динамік унизу, суворий чоловік по той бік.
– Do you speak English?
– Yes, i do.
– Raise your right hand up, repeat the outh.
– O’kay.
Почуваюсь персонажем серіалу про суд. «Клянусь говорити правду»… Відбитки пальців – неприємно. Мороз поза шкірою. Чолов’яга за склом говорив швидко, наче екзаменував.
– Документи, будь ласка.
Пару хвилин стою, потію.
– Ви працюєте?
– Ні.
– Були в США?
– Ні.
– Куди плануєте їхати, якщо отримаєте візу?
– В Сакраменто, Каліфорнія.
– До кого?
– Там друзі сім’ї.
– Що хочете робити в США?
– Влаштуватись на роботу й продовжити навчання.
Чоловік щось набирає, чути клавіатуру.
– Ви говорите з американським акцентом. Мали практику з американцем?
– Ні. Вивчав сам. Мови – моє хобі.
– Ще якусь знаєте, крім англійської?
– Так, розмовляю і читаю іспанською.
Пауза. Глухе бубоніння за склом. Розмовляє з кимось. Усе, мабуть.
Я йду до метро й тримаю аркуш у руці. Власне, не аркуш, а так, половинку А4. Тхне мокрим асфальтом і шаурмою. Зустрічні оглядаються, дехто проводжає поглядом. Мабуть, через дебільну усмішку. Або папірець, який через кожні декілька кроків підношу до очей. Половинка – та де там, лише чвертка, рівненько обрізана.
Але розмір – то таке. Головне – три жирних слова – вашу візу схвалено!
Глава 5
Ілюмінатор плаче. Великі краплі, наче поважні слимаки, ковзають товстенним склом. Поряд сопе огрядна афроамериканка. Внизу метушаться люди. Бігають під черевом літака, ганяють на маленьких вертких машинках. Мурашник. Густі нитки дощу обплутали постаті, замотали лиця, яких і так не видно через бахматі капюшони дощовиків. Злива затишно воркоче, хилить на сон. Удивляюсь крізь запотіле скло – суцільна сиза паволока. От тобі й Амстердам, «місто червоних ліхтарів».
Літак вібрує. Жіночий голос просить пристебнутися. Поштовх – будівлі, наче літаки, йдуть поруч, не обганяють. Гуде так, наче добрячий джміль заліз у вухо. В животі все перекинулось, шлунок впав і підстрибнув до самої горлянки – земля попливла. Здоровенний аеробус розірвав темні шмаття хмар, піднявся над дощем. Люди заметушились, вмощувались, знаходили забавки. Я сидів, утиснувшись у спинку. Щелепи нили, пальці посиніли біля нігтів. Навколо лише англійська. Сусіди ліниво перемовляються. Досі не вірю. Невже це справді – я лечу в Америку?
Холод усередині, весь час потію, руки дрібно тремтять. Тітка поряд гортає якийсь релігійний журнал.
Треба й собі чимось зайнятись. П’ятнадцять годин – не жарти. По телевізору американське шоу – мужик на сцені, якісь діти бігають туди-сюди, глядачі сміються.
Упираюсь потилицею в крісло. Чую тягар на шиї – товстий ланцюжок натирає шкіру. Торкаюсь дивної плетінки. Бабуся дала. Ввечері перед від’їздом. Товстий срібний дріт закінчується стилізованими вовчими головами, що тримають у пащах кільце з… то павучок, чи що, – не знаю, як назвати вісім перехрещених ліній із загнутими кінцями, покритих чудернацькою в’яззю.
– На, осьо, надінь.
– Це що таке?
– Надівай. Твій тато ввесь Афган з ним одбув.
І батько мій войну пройшов. Це ше од баби моєї.
А в неї то хто зна откуда.
– Ба, хіба ж я на войну іду? Проїдусь туди-сюди, побуду трохи та й додому.
Бабуся міцно обійняла мене. В очах стояли сльози.
Так ми й сиділи.
В ілюмінаторі океан. Куди не глянь – вода. Безкрайня синя пустка. Відчуття, ніби стоїш на місці чи то висиш на місці. От були б мої фарби. Та все дома.
І на чорта воно мені все оце здалося? Не сиділося дома, придурку?
Липкий піт виступив уздовж хребта. Потужний кондиціонер гнав хвилі прохолоди, а я потів. Серце бахкало в скронях. Треба шось робити, бо й Атлантику не перелечу. Буде добре діло – зустрічали земляка, а вивезуть мерця у целофані.