Усе, харош. Глибоко вдихаю, вмощуюсь – летимо.
Земля горить. Купи яскравих вогників пробивають темінь, складаються в довгі гірлянди. Літак гуде, аж крісло тремтить. Ремені міцно тримають поперек і груди. У салоні тиша. Люди вдивляються в ілюмінатори, десь у хвості пискнула дитина. Вогні збільшуються, сліплять, огортають літак рідким світлом. Закладає вуха, гіркий клубок стримить у горлянці. Стає світло, як удень. М’який поштовх – сіли.
Люди заворушились. Аплодисменти. Клацають ремені, кожен пробирається до дверей. Моя попутниця, наче крейсер, випливла до виходу, відтискаючи пасажирів могутнім бюстом. Я прилаштувався позаду. Ступивши на трап, відчув лавину запахів. Навіть із зав’язаними очима відчувалось – закордон. Метким автобусом дістались аеропорту. На контролі дебелий чоловічина у формі. Жінка за комп’ютером.
Простягаю пузатий конверт. На цупкому папері змазані плями моїх вогких пальців. Пачка паперів, закордонний паспорт. Офіцери уважно додивляються, швидко перемовляються. Дрібні краплі поту виступили на верхній губі, страшно лоскочуть під носом, а я не смію навіть руки підняти. Нарешті червонощокий прикордонник піднімає на мене очі. Рудий пушок на середині голови й сірі круглі очі.
– Welcome to the USA!
– Thank’s.
Здерев’янілими ногами я дибаю далі, притискаючи паспорт і маленький шматочок пластику – слизьку перепустку в американську мрію.
Скажене тлумисько підхопило, понесло лискучими залами крізь скляні двері, повз ряди крісел з сонними, закучмареними людьми. Отямився лише на вулиці.
Повз фуркали ошатні авто. Пахло пилюгою, бензином і ще чимось чужим, пряним, від чого крутило в носі.
Оце люду, аж очі сльозяться. Таксі ганяли, випльовуючи одних і відразу ковтаючи інших клієнтів. Де ж я знайду того Сашка? Хоч і домовились, та все ж…
– Прівєт!
Я мало не впав. Невисокий щокатий дядько в темній футболці щиро либився.
– Що, злякався, земляче?
– Є трохи.
– Саша.
– Денис.
Потиск міцний, швидкий. Жвавий мужик.
– Пішли, я там припаркувався. Треба додому гнать, а то вставать скоро.
Кутастий джип бовванів у довжелезному ряду авто.
– Кидай манатки назад. Як долетів?
– Нормально. Голова трохи гуде.
– Сусідки попались нічого? Гарненькі?
– Ага. Одна кілограм на сто сорок.
– Повезло.
Джип шульпотів вогнистим шосе, огинаючи автів-ки, хвацько входячи в повороти. Магнітола шавкотіла місцеву попсу.
– Нічого, приїдемо, одіспишся, а там буде видно.
Дорога кружляла, бігла вивертами. Очі злипались, і я кілька разів відключався. Авто хитнулось.
– Всьо, приїхали.
Спинились на тихенькій вуличці. Ліхтарі вихоплювали середину асфальту з жовтою лінією. Навпроти деяких будинків стояли автівки. Після гуркоту, колотнечі тиша закладала вуха. Ноги заплітались. День, ніч, часові пояси змішались у таку чортячу круговерть, що хотілось упасти.
Між тим дядько Сашко завів у дім. Просторі кімнати з красивими меблями, приглушене світло нічників.
– Хочеш – підвечеряєм, нє – проведу в кімнату отдихать.
– Давайте отдихать.
– Пішли.
Бічний коридорчик. Дерев’яні лаковані двері.
– Тут будеш жить. В кінець коридора туалет, кухню ти бачив.
– Дякую.
– Падай та спи, а завтра дасть Бог день.
Замок клацнув. Я швидко стягнув одяг і потушив світло. Матрац подіяв, як пляшка снодійного махом.
…Кинувся, наче хто штурхнув. Язик розпух, очі залипли. Ледве звівся. Простора кімната, смуги світла на підлозі. Широке вікно, до половини закрите цупкими жалюзі. Тіло ломило. Води б… Одна нога затерпла і шаркала, ніби в зомбі.
Я прислухався. Тихо. Двері ковзнули. Коридорчик, світлі стіни, маленькі пейзажі у вузеньких рамках. Прокрався далі. Дерев’яні сходи на другий поверх, вигнуте перило. На першій сходинці волохатий котяра зосереджено вилизує зад. На лискучому паркеті лишалися брудні ступаки. Треба ж було взуття зняти!
– Вже встав? Я спеціально не будила.
Ух! Мене аж підкинуло. Висока зграбна жіночка привітно усміхалася в широкому проймищі арки.
– Добрий ранок. Я Денис.
– А я Таня. Хочеш їсти?
– Так… тобто… Пробачте, де туалет?
– Он туди.
Кухня затишна, простора, з дерев’яними поличками і ліпленими горнятками, різним електричним причандаллям і широчезним столом посередині. На плиті щось бурчало в сріблястій каструлі. Розмірено дзумкотіла витяжка.
– Сідай. Будемо снідати. Хоча швидше вже обід.
– Скільки ж я спав?
– Годин десять. Це нормально. Ми як приїхали, цілий день одсипались.
– Наче заснув в Україні, а проснувся тут.