Скучаю за домом. Яке щастя – отримати мейл. Пишуть, що скучили, чекають. Треба наважитись. Тут або додому? Я почувався ніяково в сім’ї цих хороших людей. Що далі робити? Грошей лишилось рівно на квиток. Зрозуміло, що не можу сидіти на шиї місяцями. Шукати роботу? Де і яку? Проситися до дядька Сашка? Соромно. Та й він мовчить. Я почав складати речі.
На вихідних поїхали в даунтаун. В дядька Сашка видався вільний день, і мені вирішили показати всі цікаві місця. Почали з резиденції губернатора. Вона скидалася на Білий дім. У просторих залах був музей. Збереглись кабінети з усім причандаллям з початку двадцятого століття. Гарно запам’ятав один, з обстановкою 1906 року.
Пройшовшись темними коридорами й залами, пішли на вулицю.
– Давайте в Олд-Сакраменто. Там гарно. Якраз і пообідаємо.
Таня тримала за руку Машу, дядько Сашко – Дашу. Нік плівся позаду. Я озирався навкруги. Як же гарно! Чистенькі вулички, мало авто, зелені сквери. І секвойї. Здоровенні, розлогі. Між ними прямокутники підстрижених кущів, газони. Розлогі стрілки папороті. В затінку монумент – «Сестри милосердя». Жінки в халамидах, одна пригортає хлопчика, інша схилилась над лежачим. Під товстою секвойєю камінь з табличкою:
На згадку про Гіла Муррея. 1948-1995
Потім погрузились в авто. Крутились по шосе хвилин двадцять. Завернули у вузеньку зелену вуличку.
Знову виїхали на шосе. На боці естакади три великі щити – дороговкази. На одному – Олд-Сакраменто. Проїжджаємо під мостом. Тихенький квартал. Справа якийсь древній віз. Мабуть, на такому прибули перші поселенці. Проїжджаємо під мостом до паркінгу.
Вигружаємося – і потрапляємо на справдешній Дикий Захід. Двоповерхові дерев’яні будівлі, дощані тротуари. В повітрі дух коней. По вулиці цокотять екіпажі на високих колесах. Сувенірні крамнички туляться, де тільки можна. Натовпи людей повільно походжають скрипучими тротуарами.
– Звідси й почався Сакраменто. Раньше тут був залізничний вокзал. Ми пізніше підемо в Музей поїздів. Там наче в Діснейленді. А он туди – перша пожарна станція. Тепер ресторан – «Фаєрхаус». Отам і пообідаємо.
Дядько Сашко взяв роль гіда. Ішов попереду, вимахував руками, тицяв скрізь пальцями.
– Помалу – людей позбиваєш!
– Нічого, хай оглядаються.
Таня хитала головою, усміхалась.
– Вам можна екскурсоводом працювати.
– Може, на старість і одкрию бюро. Буду людям байки травить. Ось і ресторан.
Перше, що впадало в око, – здорова стіна, заплетена плющем. Пройшли повз, пірнули в двір й опинились на відкритій терасі.
– Шо це ти нас водиш городами?
– Бо там спереду було закрито. Пішли всередину, а то так пече – спина мокра.
Після сонячної вулиці темно, хоч око вибий. Трохи покліпавши, призвичаївся до обстановки.
– Сідаєм отуто. Фу, як гарно.
Дядько Сашко перший угніздився у м’яке крісло. Приязний офіціант виринув, наче зі стіни, подав меню. Оце страв – в очах мерехтить. А від цін узагалі потемніло.
– Вибрали? Ден, шо будеш?
– Даже не знаю. Хай буде цей салат.
– Заказуй шось нормальне. Плачу.
– Давайте напополам.
– От як на роботу підеш, будеш вгощать.
Я замовк. Хвилин через двадцять принесли їжу. Дядько Сашко чикрижив соковитий стейк, малі прицмакували морозиво, Таня розбирала рибу. Нік тягнув через трубочку фруктовий коктейль, я хрустів салатом. Розмова не клеїлась.
З ресторану пішли гуляти далі. На вуличках Олд-Сакраменто кипіло. Лотки з сувенірами, клоуни, які крутять довгі кульки. А ось вистава – дівчина смикає за мотузочки ляльку, що танцює чудернацький танець. Екіпажі торохтять асфальтом, розносячи дух конячого стійла. Еге, та тут усе культурно. Ззаду коня причеплена здорова торба, куди кінь паскудить.
Багато дядьків у крислатих ковбойських капелюхах. Якби не авто на парковках, справді наче на Дикому Заході.
Музей потягів, ще якісь історичні пам’ятки Старого Сакраменто. Ледве переставляю ноги. Діти ниють і просяться додому. Дядько Сашко без кінця втирає розпашіле лице, але вперто веде тільки йому відомим маршрутом. Урешті-решт не витримала Таня:
– Саша, поїхали вже додому.
– Що, всьо? Так давайте на вулицю, де будинки всіх губернаторів.
– Харош на сьогодні. Всі потомились.
– Шо скажеш, Ден?
– Та як про мене, поїхали.
– Харашо. Пішли до машини.
Навіть Нік видихнув й пішов разом з усіма. Виплутавши зі смарагдових вуличок Олд-Сакраменто, джип вискочив на хайвей. Зустрічні авто бликали підсліпуватими баньками. Радіо випльовувало новини, факти, події Каліфорнії. Я совався на сидінні. У спині наче кілок сидів. Треба бігать на довшу дистанцію. Завтра встану раніше. А ще сказати, що повертаюсь. Харош, награвся.
Між тим, авто зійшло з хайвея. Підкотили до величенького супермаркету.
– Дене, ти шо, заснув? Третій раз питаю – шось купити?
– А… ні, ні, не треба.
– Точно?
– Да.
– Ну, дивись. Пішли, діти.
– Я тобі треба?
– Та нє, Коля поможе. Сидіть у машині.
Таня з дітьми пішла. Дядько Сашко відкинувся на сидіння й голосніше підкрутив музику. Через відчинене вікно чути місто – бурчання авто, запахи асфальту, бензину, пилу, вуличної їжі. Хотілося вдихнути, хай останній раз, цей дух чужого, проте гарного, спокійного життя.
– Я вийду – подихаю.
– Тіки не одходь далеко – вечером тут хто хоч тиняється.
Йду парковкою – люди поспішають до авто, цуприкують теліжки, тягнуть паперові пакети, з яких визирають усілякі смаколики. А це що? Двоє високих чоловіків у військовій формі. На грудях блискучі відзнаки. Черевики виблискують так, що можна як у дзеркало дивитись. У руках якісь папірці. Наче в нас біля метро флаєри роздають. Перехожі зупиняються, слухають, дехто бере папірці. Чоловіки посміхаються, голосно розмовляють, зачіпають покупців, тицяють рекламки. Я підібрався ближче.
– Привіт, синку, бажаєш послужити батьківщині?
– Я…
– Далекі краї, хороші гроші й купа загорілих дівчат – ось що таке служба в Корпусі.
Я не встиг і кліпнути, як дядьки взяли в оборот.
– Бачу, ти міцний хлопець. Дванадцять тижнів – і станеш залізним мужиком. То як?
– Ну…
– Тримай. Прийдеш у центр й запитаєш сержанта Нешвіла – це я. Думаю, домовимось.
– Добре. Дякую.
Я стис слизький буклет і вперіщив до авто. Тані з дітьми ще не було, а дядько Сашко спокійненько посапував на сидінні.
– Нагулявся?
– Ага.
– А чо захекався?
– Душно надворі.
– Тут літом без кондішена можна згоріть.
Дядько й далі розмугикував про жару, кондиціонери, басейни, та я того не чув. Ногу пік буклет, складений удвічі й прихований на самому дні кишені. Ледве доїхав. Швиденько перекусивши того-сього, я заперся в кімнаті. І поки не виключився, розглядав блискучий флаєр з глобусом, якорем і орлом.