Родичі затопили плац. Обіймають, цілують, плачуть. Нік десь побіг шукати бабусю. Я стою віддалік. Тримаю руку на лівій кишені. Там знак – «експерт» за стрільбу. Всередині листи. Вони зі мною. Шкода, що не бачать. Я аж підріс. Зникли одутлі щоки й драглисте пузо. Дублене, бронзове лице, кітель як улитий.
– Ніхто не приїхав?
Сержант Далуз втирає лоба білою хусточкою.
– Ні, сер.
– У Штатах родичів немає?
– Жодного, сер.
– Не тужи, синку. Життя все вирівняє. Я шукав тебе, хочу сказати пару слів. Після учебки за спеціальністю ваш курс відправлять в одну з держав деплойменту. Відразу подавай на громадянство. Три-чотири місяці, й отримаєш. А це вже секретні допуски й інші гроші. Взагалі-то я бачу тебе в снайперській школі.
– Є й така?
– Є. Відслужиш першу кампанію, й подавай рапорт. У тебе справжній талант, синку.
– Дякую, сер.
– Треба рекомендації – звертайся.
– Дякую, сер. Я вас ніколи не забуду.
– Щасти, синку. Бережи себе.
Далуз міцно стис мені руку й пішов. Я судомно ковтнув. Був би тут тато…
– Бабусю – це Ден, я про нього розповідав.
Нік блищав усіма зубами. Невеличка сухенька бабуся пильно зирила з-під білого капелюшка. Пронизливі колючі очиці штриконули аж у печінки. Я усміхнувся.
– Радий познайомитись, мем!
Старенька підійшла ближче. Дрібненькі зморшки розповзлися.
– Я теж рада. Ніккі багато розказував. Буду називати вас Денні. Нічого?
– Добре, мем.
– Кажи, бабуся Марі. Дайте вас обійму – такі красені!
Старенька згребла нас в обійми, аж шиї затріщали. Від неї йшло якесь тепло. На мить здалося – повернувся додому.
– Дене, як плануєш ці десять днів?
– Не знаю. Взагалі хотів відмовитись й рушити на базу прямо завтра. Все одно йти нікуди.
– Поїхали з нами. Знаєш, як бабуся готує гамбо? Язик ковтнеш!
– Незручно якось…
– Поїхали, Денні. У нас великий будинок, лишилась я сама. Тільки й радості, що Ніккі.
– Давай бро, круто відпочинемо.
– Тебе ж друзі чекають, а я…
– Які там друзі! Одні в тюрмі, інші доходять в підвороттях. А після урагану… Наш квартал пропав. Так що – давай.
– Уговорив.
Бабуся Марі ще раз обійняла. Далі рушила в готель, збирати речі. Зібрались і ми. Казарма блищала зразковим порядком – як тоді, першого дня. На плацу ганяли рекрутів з переляканими очима.
Перша фаза. Щасти вам. А ми рушаємо далі.
Глава 7
Новий Орлеан блискотів і переливався новорічною ялинкою. Ми з Ніком ледь живі після прощального рейду по барах Сан-Дієго. Бабуся тільки підсміювалась, коли вивалились з літака зелені, як лайми. Виглушивши на двох чотири літри води, ледве дісталися на місце.
– Денні, ось твоя кімната. Туалет у кінці коридора.
Лягай.
Гепнувся на м’яку постіль. Оце підвертає! За все життя не випив стільки, як за один вечір. Голова тріщить. Треба хоч трохи поспати.
– Денні, Денні, вставай, синку!
У роті наче клоп здох. Насилу підняв голову.
– Ось, ковтни. Враз відпустить.
Узяв теплу чашку. Ковтнув – баньки мало не лопнули. Міцний, пряний дух забив ніздрі. З очей полетіли сльози.
– От і добре. Піду Ніккі напою. Вмивайся, та снідать.
Відвар і холодна вода підняли на ноги. За п’ять хвилин я вже за столом, вдихаю аромати й ковтаю слину.
Стіл заставлений наїдками. Вмощуюсь на високий стілець з точеною спинкою.
– Диви, вже вмостився.
Нік позіхав, наче збирався затягти весь стіл.
– Сідай, алкаш.
– Це ж ти кричав дівці: «Давай рому, давай рому!»
– Вона й дала.
Нік фиркнув.
– Їмо, бо після відвару наче дірка в животі.
– А бабуся?
– Вона ніколи не снідає.
Я потягнувся за невеличким хлібцем з твердою запеченою шкоринкою. В мисці парувала яєчня з беконом, томатами, зеленим перцем. Духмяна кава лоскотала ніздрі. На широкому блюді розвалився соковитий кавун. Ми молотили, як з голодного краю. За десять хвилин лишились тільки чисті тарілки й смугасті шкурки.
– Фу-х, треба надіти спортивні штани…
– Звикай. У бабусі голодним не будеш.
– Та я бачу. Куди тепер?
– Побродимо містом. Покажу, що тут і як.
– Добре. Тільки посидимо трохи, бо прямо зараз не встану.
– Ходім, а то бабуся гарячого шоколаду принесе, потім тістечок знайде, далі рис з бобами…
– Пішли.
– Пройдемось Кварталом, послухаємо справжній джаз, полазимо кафешками.
– Поїли, хлопчики? Як тобі наша їжа, Денні?
– Дуже смачно. Особливо ті хлібчики.
– О, це бісквіт. Моя мати передала рецепт. Гуляти?
– Так бабусю, покажу Дену все.