– Вогонь!
– Лікаря! Поранений!
Сержант горлав і матюкався. З поруйнованої будівлі працював «калаш». І не один. Ми залягли. Біля канави тягнувся нагорнутий гребінь із щебеню, глини, всілякого сміття. Біля мене не заривались кулі, жодних фонтанчиків землі й «зловісного свисту». Просто гатили «калаші», й за якісь дві хвилини у нас було п’ять поранених.
– Гранатомет!
Га-ах! Цвьохнув щебінь, заклало вуха. Засмерділо паленим. Відпльовуюсь, визираю. Бахматі постаті, розмахуючи дрантям, перебігають дорогу. Беру заднього. Приціл стрибає. Зараз, сука… М4 спльовує гільзу, а постать наче хто вгатив з розмаху. Дригнула ногами, ляпнула в пилюку. Поряд суцільна тріскотня. Задрипані фігурки падають, наче кеглі.
– Припинити вогонь!
– На, сука, на, на!..
– Перекури, Роб, їм дупа.
Мій напарник учепився в кулемет, мордяка в глині, каска сповзла – звірюка.
– Гарний постріл, Раш!
Сержант неквапом роздивляється в бінокль.
– От блядота, як шугонули! Е, «бородачі», обшмонайте той срач!
З нами йшли п’ятеро афганців. У старому британському камуфляжі, у «флеках» по коліна, з обдертими М16 – ще, мабуть, із часів в’єтнамської війни. З тими бородами й обтіпаною одіжжю виглядали типовими бомжами. Їх використовували як перекладачів, бо бійці з них ніякі. Ті зразу не доперли, чого хоче сержант. Коли дійшло – замотали головами. Сержант вилаявся. Прийшлося помалу, перебіжками оточувати ті довбані мазанки, пропустити вперед саперів й знову залягти. Щось гучно бахкало на дев’ять годин, не даючи підняти голову.
– Із чого він садить? Із мушкета?
– Наче дробовик мого діда.
– Вілсоне, сюди! Морпіхи! По команді вогонь у ту дірку. Вілсоне, коли перестане гатить, вали! Зрозумів?
Чорний, як демон, Вілсон кивнув.
– Вогонь!
Наче небо впало. У вухах лящало, в каску стукотіли гільзи. Падло Дейв прилаштувався вище, так що гільзи летіли мені межи очі.
– Вілсоне, давай!
– Постріл!
Ш-шух! Ракета пішла. За мить на місці халупи стовп куряви й чорний дим. Тиша.
– Перекур, ну його нах…
Усідаємось під високою товстою стіною. Тут усе з глини. Запечена сонцем, тверда, як камінь. Двоє стрільців вибираються нагору, вмощуються на чатах. Хлопці ломом пробивають дірку, якраз для кулемета. Позиція для Роба.
Розглядаюсь. Це чиясь садиба з внутрішнім двором, оточеним височенною стіною. Сюди заперся наш взвод. І не тільки. Пара офіцерів, між ними капітан. Від звичайного морпіха не відрізниш. Схилились над супутниковим знімком, щось мізкують, перемовляються по рації. Командирам думать, а нам можна й отдихнуть. Ох, як гарно простягнути ноги й попити води. Виглушив півпляшки.
– То як воно?
Поряд примостився капрал. Я тільки глипнув.
– Ласкаво просимо в клуб, Раш.
– Який?
– «Замочи мусліма». Це ж твій перший?
– Ага.
– Ну от, тепер я сержанту двадцятку винен.
– Ви що, заклалися?
– Аякже. Сержант одразу сказав – це скажений мужик. Тихий, але скажений. Ну, давай.
Я ледь устиг відійти вбік, наче до вітру. Вода пішла ротом і носом. Зупинився, тільки коли всі тельбухи підперли горлянку. Оглянувся – наче ніхто не дивиться. Це ж я сьогодні вбив людину… Голова горіла. «Ласкаво просимо в клуб».
Над головою шугонув літак. Пора підтягувать каску, починається. Гатонуло, аж земля здригнулась. Спереду потягло смоляним димом. Уперед!
Перехрестя. В покинутому складі облаштували тимчасову базу. Нарешті можна лягти. Попадали прямо на землю. Трохи віддихавшись, скидали в купи наплічники, дістали сухпаї.
Колись гидкі напівфабрикати здавались ресторанною їжею. Швидко темніло. Мені випало вартувати в першій зміні. Прислухаюсь до незнайомих звуків. Кихкотить якась тварюка, то підходячи, то віддаляючись. Схоже на лиса, але хрипкіше.
О, щось блиснуло. Очі. Мигнуло й гайнуло. Цибаті ноги, довгий хвіст. Шакал, мабуть. Або вовк. А це що за хрінь? Горбочок. Я ж точно бачив його біля того пошматованого деревця. Тепер ближче. Коло кізяків.
Чи, може, від зеленого світла глючить? Ні, рухається. Цілюсь у центр. Лясь! Горбок зривається, падає й харчить.
– Контакт!
Ніч спалахнула. В нічнику кожен постріл наче білий вогонь. Нашу базу оповило біле полум’я. Валили з усіх стволів. Таліби відповзли. Лишились тільки смердючі горбочки.
Зранку рушили далі. Помалу чистимо квартали навколо бази. В халупи першими пускаємо «бородачів». Вони щось джеркотять, торгають двері, як не піддаються – вибивають. Далі забігаємо ми. Сморід, чад, якісь черепки й великі очі зачучверених дітей. Белькочуть чоловіки, піднімають манаття, світять замурзаними животами, пласкими ребрами. «No ‘kalash’, no talib». Мовчки дивляться жінки. Похмуро бликають старигані. Ще, мабуть, із татом воювали. До стіни! Руки на стіну! «No talib! No!»