– Е, морячок!
От шкарбан старий…
– Що треба?
– Пішли, покажеш свій домок.
Карл по-хазяйськи обійшов подвір’я, оглянув гараж і комірчини.
– Які умови?
– Роби що хоч, тільки газон має бути пострижений, а в будинку чисто. Усі чеки автоматично оплачуються з рахунку.
– Нормально. А на тачці їздить?
– Якщо тверезий – їздь.
– А якщо п’яний?
– Сиди й пускай слини в кріслі або на підлозі. Потім підтирай слину.
– Добре, морячок. Коли перебиратись?
– Хоч зараз. У тебе багато поклажі?
– Усе, що на мені.
– Гроші є?
– Ні цента.
– Бляха. Пішли тоді.
– Куди?
– Шопінг. Чув про таке?
– Пішов ти. Я не візьму твоїх траханих грошей.
– Ходімо кажу, пень упертий.
Карл хихикнув, світячи жовтими широкими зубами. Провів долонею по сивій стерні на черепі.
– Добре, кермуй, морячок.
Приплентались під вечір. Карл світився, як нова копійка. Декілька пар штанів, сорочок й виголена мармиза зробили свою справу. Старий кряхтів, розправляв одіж, підсмикував футболку.
– Ще й на людину став схожий.
– Пішов ти…
Ми сиділи на ганку. Карл хилитався в кріслі й палив смердючу цигарку. Прикрив очі, пирхав димом, фукаючи довгасті кільця.
– Лишаєшся?
– Та певно. Тільки не розраховуй на гарячі сніданки й каву в ліжко, як приїдеш.
– Навіть не думав. Головне – будинок не спали.
– Не боїсь, Папай. Служи спокійно.
Що ти скажеш. Я глибоко зітхнув. У старого паскудна вдача, але за будинок я чомусь не хвилювався.
Карл не проводжав. Щось пробурчав на прощання, здавив руку, та й по тому. Розшарпане таксі, обвішане намистинками, амулетами й брязкальцями, доколихало в аеропорт. Через три години – посадка в Сан-Дієго.
Після всіх перипетій я повернувся в бараки, наче в рідну хату. Роба ще не було. По дорозі зустрів знайомих. Хлопці тисли руки, питали, що там та як. Поки розклався, туди-сюди, приперся Роб.
– О, ти вже тут! Привіт, бро.
– Здоров. А це що? Пузо? Від’ївся на маминих харчах?
– Як приїхав, мамуся заплакала. Худий, каже, аж світишся. Ну і давай. А ти де був?
– У друга.
– Тоді я розпихаю речі, а то до вечірнього шикування фігня лишилась.
– Работай, я полежу.
Роб бухтів з півгодини. У кімнату заглядали хлопці, вітались, двоє з нашої «fire-team» лишилися поговорити. Потім вечірнє шикування – й потекла службова рутина.
Кожен день я ошивався біля сержанта – все чекав хоч якоїсь звістки. Вільний час сидів в інеті, передивився, перечитав усе, що знайшов, про снайперів. Ця школа ніби ввижалась. Я хотів потрапити туди більше, ніж колись в університет. Як казав дід: тягне, й край.
Ох, який я зараз далекий від романтики. Деплоймент навчив: війна – це тяжка смердюча робота. Образ самотнього героя, що самотужки нищить купу ворогів, – це для кіно. Але бажання було надто сильним, і це виносило мозок. У голові роїлись усякі думки. Може, не пройшов за секретністю?
Роб дивився на мої муки й низав плечима.
– Нахрін тобі здалась та снайперська школа? Знову проходити підготовку? Я б не витерпів.
– Думаю, це саме моя робота. Якби тільки вийшло.
– Ти щось чудиш.
Хлопці теж піднімали на сміх. І всіляко підштрикували. Я не зважав. Вирішив покластись на долю, а там як буде.
Якось після триденного польового виходу я шкандибав до бараків. Мріяв упасти й відключитись, бо за весь час поспали чи три, чи чотири години. Тільки зайшов у хол – назустріч черговий.
– Ленс-капрале, вас до канцелярії!
Твою ж мать! Повертаюсь назад. Тіло зудить – піт і пісок змішались у клейку пасту. Вона всюди. Лице пече – вітрюган у пустелі був ще той.
А канцелярія жила своїм паперовим життям. Бігали меткі жіночки з теками, стукотіли напружені штабісти, втупившись у монітори. Кондиціонер шурхотів, віючи прохолодою. Серед цього порядку я видавався варваром, що забрався в царські покої. Дух поту, пороху, мастила тягнувся різким шлейфом. Якийсь писарчук аж скривився.
Капітан чекав.
– Дозвольте, сер?
– Заходь, Раш. З поля?
– Так, сер. Не встиг і зброю лишити.
– Прийшов виклик у снайперську школу. Тут, у Кемп-Пендлтоні.
Відчув, як заніміли губи, з-під шолома потекли брудні річки.
– То… Як мені?..
– Завтра формується навчальний взвод, наказ уже є. Щасти, Раше.
Капітанова загоріла мармиза здавалась зшитою з окремих клаптів. Він смикнув кутиком рота й зчавив мою п’ятірню, аж кісточки хруснули.
– Дякую, сер!
На вході ледь не збив молоденького рядового. Хлопчина сахнувся від мене, наче від привида. Швидше в барак. Роб ще не повернувся, а я все не міг повірити. Витягав і перечитував документи. Потім вивалив речі, щоб відібрати потрібне.
– Тебе таки взяли, гадаю.