Джейн зареготала.
— Я його чудово розумію.
— Сядь, Джейні. Ну ж бо. Ліпитимемо ньокі разом. Так швидше.
Ріццолі зітхнула, опустилася на стілець навпроти Енджели. Мовчки, з обуренням почала посипати ньокі борошном, притискаючи посередині пальцем. Чи ж може кухар лишити кращий слід, ніж власний злий відбиток на кожному шматочку?
— Ти маєш ставитися до Френкі поблажливіше, — сказала Енджела.
— Чому? Він мені поблажок не дає.
— Ти не знаєш, що він пережив.
— Я наслухалася про його морпіхів більше, ніж хотіла того.
— Ні, я про дитинство. Про те, що сталося, коли він був зовсім маленький.
— А щось сталося?
— Я досі аж холону, як згадаю, як він ударився головою об підлогу.
— Що, він з ліжечка випав? — Джейн засміялася. — Це пояснює його айк’ю.
— Ні, це не смішно. Усе було серйозно, дуже серйозно. Вашого тата не було в місті, і я мусила сама везти Френкі в лікарню. Вони зробили рентген і виявили тріщину, ось тут. — Енджела торкнулася голови, лишила в темному волоссі борошняний слід. — У черепі.
— Я завжди казала, що в нього дірка в голові.
— Кажу тобі, Джейн, це не смішно. Він мало не помер.
— Він надто паскудний, щоб померти.
Мати опустила очі на миску борошна.
— Йому було всього лиш чотири місяці.
Ріццолі завмерла, притискаючи пальцем м’яке тісто. Вона не уявляла Френкі немовлям. Не могла уявити його безпорадним чи вразливим.
— Лікарям довелося відкачати з мозку трохи крові. Вони казали, що він може… — Енджела замовкла.
— Що?
— Що він може не вирости нормальним.
Джейн на думку одразу ж спала саркастична репліка, але вона втрималася. Розуміла, що сарказм тут недоречний.
Мати не дивилася на неї — не зводила погляду з власної руки з кавалком тіста в ній. Уникала очей дочки.
«Чотири місяці, — подумала Ріццолі. — Щось тут не так. Якщо йому було лише чотири місяці, він ще не повзав. Не міг вилізти з ліжечка чи викрутитися зі стільчика. У такому віці немовля може впасти, лише якщо його впустити».
Вона по-новому подивилася на матір. Скільки ж ночей Енджела прокидалася від жаху, пригадуючи мить, коли втратила пильність і немовля випало в неї з рук! Френкі, золотий хлопчик, мало не вбитий неуважною матір’ю.
Джейн простягла руку й торкнулася материного плеча.
— Ну він нічого такий вийшов, правда?
Енджела зітхнула. Почала посипати борошном ньокі й защипувати їх із рекордною швидкістю.
— Мамо, Френкі найміцніший з нас усіх.
— Ні, неправда. — Мати поклала ньокі на тацю й подивилася на дочку. — Ти найміцніша.
— Так, авжеж.
— Справді, Джейн. Коли ти народилася, я тільки глянула на тебе й подумала: за неї переживати не доведеться. Ця дасть відсіч, хай би там що. От Майкі треба було б краще захищати. Він у цьому не дуже вправний.
— Майк виріс жертвою. І завжди так поводитиметься.
— А ти — ні. — На вустах Енджели з’явилася слабка усмішка, коли вона подивилася на дочку. — Коли тобі було три, я побачила, як ти впала і вдарилась об столик для кави. Порізалася ось тут, під підборіддям.
— Так, шрам досі є.
— Рана була глибока, довелося накладати шви. Кров була по всьому килиму. Але знаєш, що ти зробила? Здогадайся.
— Певно що заверещала.
— Ні. Ти почала лупцювати столика, ось так! — Вона грюкнула кулаком по столу, здійнявши хмарку борошна. — Наче ти була на нього страшенно зла. Ти не побігла до мене, не плакала через кров. Надто вже зайнята була лупцюванням того, що завдало тобі болю. — Енджела засміялася, витерла очі рукою, лишивши на щоці білу пляму. — Ти була дуже дивною дівчинкою. Тобою я пишаюся найбільше з усіх моїх дітей.
Ріццолі витріщилася на матір.
— Я цього не знала. Навіть не здогадувалася.
— Ха! Діти. Ви не уявляєте, через що проходять ваші батьки. От матимеш своїх, побачиш. Лише тоді й починаєш розуміти, що це за відчуття.
— Яке саме відчуття?
— Любов, — відповіла Енджела.
Джейн подивилася на натруджені материні руки й раптом відчула, як запекло в очах, як заболіло горло. Підвелася, підійшла до вмивальника, набрала води в каструлю, де мали варитися ньокі. Чекала, доки вода закипить, думаючи: «Може, я й справді не знаю, що таке любов, бо була надто зайнята тим, що боролася з нею. Так само як з усім, що може заподіяти мені шкоди».
Вона лишила каструлю на вогні й вийшла з кухні.
Нагорі, у батьківській спальні, Джейн взяла телефон. Трохи посиділа на ліжку, стискаючи трубку, збираючись із силами для дзвінка.
«Ну ж бо. Ти мусиш це зробити».