Сигналу не було.
«Телефон у спальні, — подумала вона. — Може, забула покласти там слухавку?»
Повісила слухавку тут, пошкандибала назад у коридор. Уламок скла дедалі глибше впивався в ногу, на підлозі лишалися мокрі криваві сліди. У спальні вона заледве бачила в темряві, але відчула килим під ногами, а тоді наштовхнулася на ліжко. Тримаючись за матрац, дісталася до узголів’я, до телефона на тумбочці біля ліжка.
Сигналу не було.
Її кригою охопив жах. «Він перерізав дріт».
Вона впустила слухавку й завмерла, прислухаючись, намагаючись почути, що він робитиме далі. Дім порипував під вітром, глушив усі звуки, крім калатання її власного серця.
«Де він? Де він?»
Тоді вона подумала: «Мій мобільний».
Мора поспішила до комода, на якому залишила сумочку. Запустила в неї руки, перерила вміст, шукаючи телефон. Дістала гаманець і ключі, ручки, щітку для волосся. Телефон, де цей клятий телефон?
«В автівці. Я лишила його на передньому сидінні».
Він звуку розбитого скла серце мало не стало.
Це спереду будинку чи ззаду? З якого боку він заходить?
Мора вибралася зі спальні, вже не помічаючи болю від скла, що дедалі глибше впивалось у її ногу. Двері до гаража були в кінці коридору. Вона смикнула їх і прослизнула всередину, саме почувши, як знову б’ється скло, як розлітається по підлозі.
Вона причинила за собою двері. Позадкувала до автомобіля, переривчасто дихаючи. Серце мов у галоп пішло. «Тихо. Тихо». Вона повільно взялася за ручку дверей автомобіля й зіщулилася, почувши клацання замка. Відчинила двері, прослизнула за кермо. Здавлено застогнала, згадавши, що ключі так і лишилися у спальні. Завести двигун і поїхати звідси було неможливо. Мора глянула на пасажирське сидіння і в автоматично увімкненому в гаражі світлі побачила свій телефон, що завалився в щілину.
Розкрила його: батарея була повна.
«Дякувати Богу», — подумала вона й набрала 911.
— Оператор служби порятунку.
— Я з Бакмінстер-роуд, 2130, — прошепотіла Мора. — Хтось намагається вдертися до мого будинку!
— Можете повторити адресу? Я вас не чую.
— Бакмінстер-роуд, 2130! Злочинець…
Вона замовкла, не зводячи очей з дверей будинку. Тепер під ними світилося.
«Він тут. Він обшукує дім».
Вона вибралася з авто, м’яким рухом зачинила двері, світло вимкнулося. Вона знову була в темряві. Коробка запобіжників була за кілька футів від неї, на стіні гаража, і Мора задумалася, чи не вимкнути струм у всьому будинку. Це дозволить їй сховатися в темряві. Але він скоро здогадається, де її шукати, і прийде сюди.
«Просто сиди тихо, — подумала вона. — Може, він вирішить, що мене немає вдома. Може подумає, що тут порожньо».
А тоді згадала про кров. Вона лишила за собою кривавий слід.
Мора чула його кроки. Він ішов дерев’яною підлогою, слідом за її кривавими слідами з кухні. Вони були розмазані в обох напрямках, нечіткі.
Але зрештою вони приведуть його до гаража.
Вона подумала про те, як померла Пані Пацюк, згадала яскравий розсип шроту в її грудях. Подумала про руйнівний шлях «глейзера» в мідній оболонці крізь тіло людини — вибух, що проходить крізь внутрішні органи, розриває судини, викликає крововилив у грудну порожнину.
«Біжи. Геть з будинку».
А що тоді? Намагатися докричатися до сусідів? Грюкати в двері? Вона навіть не знала, хто з них нині вдома.
Кроки наближалися.
Або тепер, або ніколи.
Мора побігла до бічних дверей, відчинила їх, у гараж увірвався холод. Вона вивалилася надвір. Голі ноги по литки вгрузли у сніг, що не дав зачинити за собою двері.
Вона лишила їх напіввідчиненими, побрела до воріт, смикнула заціпенілий від морозу засув. Телефон випав з рук, поки вона розхитувала ворота, засипані глибоким снігом. Нарешті вдалося відхилити їх настільки, щоби протиснутись у щілину до двору.
В усіх будинках на вулиці було темно.
Вона побігла, збиваючи ноги об сніг. Біля тротуару почула, як переслідувач теж узявся за ворота й силкувався відчинити їх ширше.
Тротуар був немилосердно відкритий, тож Мора притиснулася до живоплоту й так дісталася до двору містера Телушкіна. Але тут замети були ще глибші, мало не до колін, і просто рухатися вперед було важко. Ноги заніміли, були незграбні від холоду. Вона була легкою мішенню — чорна фігурка на морі безжально білого снігу. Шкутильгаючи вперед, вгрузаючи у сніг, вона думала, чи в цю мить він не цілиться в неї.
Провалившись у ще глибший замет, вона впала долілиць, відчула смак снігу на вустах. Стала навкарачки й поповзла, відмовляючись здаватися. Приймати свою смерть. Ноги нічого не відчували, одначе вона й далі прокладала шлях, коли почула кроки, що рипіли, наближаючись до неї. Він ішов убивати.