Раптом темряву прорізало світло.
Мора підвела голову й побачила наближення фар. Автомобіль.
«Мій єдиний шанс».
Схлипуючи, вона звелася на ноги й кинулася до вулиці. Закричала, вимахуючи руками.
Авто зупинилося просто перед нею. Водій вийшов — високий, грізний силует, що рухався до неї крізь примарну білизну.
Мора витріщилася на нього. Поволі позадкувала.
Це був отець Брофі.
— Усе гаразд, — промовляв він тихо. — Усе гаразд.
Вона озирнулася на свій будинок, але нікого не побачила. «Де він? Куди він подівся?»
Наближалися ще вогні. Ще два автомобілі зупинилися поблизу. Мора побачила б’ючкі сині вогні патруля, прикрила очі долонею від яскравого світла, намагаючись розібрати, що за силуети йдуть до неї.
Почула, як Ріццолі гукає:
— Док? З вами все добре?
— Я подбаю про неї, — сказав отець Брофі.
— Де Саткліфф?
— Я його не бачив.
— Будинок, — сказала Мора. — Він був у моєму будинку.
— Заберіть її у своє авто, отче, — запропонувала Ріццолі. — Просто посидьте з нею.
Мора так і не поворухнулася, наче скрижаніла на місці. Отець Брофі підійшов, зняв пальто, накинув їй на плечі. Обійняв і допоміг сісти на пасажирське сидіння.
— Я не розумію, — прошепотіла вона. — Що ви тут робите?
— Тссс. Заберемо вас подалі від вітру.
Він сів поряд з нею. Обігрівач дув теплим повітрям на її коліна, на обличчя, та вона тісніше куталася в пальто, намагаючись зігрітися, і зуби калатали так, що говорити було несила.
Крізь лобове скло вона бачила темні фігури на вулиці. Упізнала силует Баррі Фроста, який підходив до її вхідних дверей. Побачила Ріццолі та патрульного, які обережно прокрадалися до бічних воріт, тримаючи зброю напоготові.
Розвернулася, подивилася на отця Брофі. Хоча зрозуміти вираз його обличчя вона не могла, та відчувала напруженість погляду, так само як відчувала тепло пальта.
— Звідки ви дізналися? — прошепотіла Мора.
— Коли не зміг до вас дотелефонуватися, зв’язався з детективом Ріццолі.
Він узяв її за руку, затримав між своїх долонь. Від цього дотику в неї на очах виступили сльози. Раптом вона зрозуміла, що не може глянути на нього, тож пильно дивилася вперед, на вулицю, яка розмилася перед очима, коли священик торкнувся її руки вустами в теплому тривалому поцілунку.
Мора закліпала, відганяючи сльози, сфокусувала погляд. Побачене стривожило її. Метушливі фігури. Силует Ріццолі на тлі мерехтливих синіх вогнів мчить до дороги. Фрост дістає зброю, присідає за патрульним авто.
«Чому вони всі мчать до нас? Що вони знають такого, чого не знаємо ми?»
— Замкніть двері, — сказала вона.
Брофі з подивом подивився на неї.
— Що?
— Замкніть двері!
Ріццолі кричала з вулиці, попереджувала.
«Він тут! Він сховався за нашим авто!»
Мора вигнулася, ковзнула рукою по дверях, намацуючи кнопку, божеволіючи від того, що не знаходила її в темряві. За її вікном з’явилася тінь Метью Саткліффа. Вона здригнулася, коли двері рвучко відчинилися й холодне повітря заповнило салон.
— Виходьте, отче, — сказав Саткліфф.
Священик завмер. Тихо, спокійно мовив:
— Ключі в замку. Забирайте автомобіль, лікарю Саткліфф, а ми з Морою вийдемо.
— Ні, тільки ви.
— Я і кроку без неї не зроблю.
— Вилізайте геть, отче!
Він смикнув Мору за волосся, дуло пістолета врізалося їй у скроню.
— Будь ласка, — прошепотіла вона до Брофі. — Зробіть це. Виходьте.
— Гаразд! — панікуючи, вигукнув священик. — Гаразд, я виходжу…
Він відчинив свої двері, став на землю.
Саткліфф звернувся до Мори.
— Сідай за кермо.
Мора незграбно, тремтячи, перебралася на сидіння водія. Глянула убік і побачила, що Брофі досі стоїть біля автомобіля й безпорадно дивиться на неї. Ріццолі кричала, щоб він відійшов, але він стояв, мов паралізований.
— Поїхали, — звелів Саткліфф.
Мора відпустила гальма. Поклала босу ногу на педаль газу, тоді знову зняла.
— Ви не можете мене вбити, — мовила вона. Назовні вийшла логічна докторка Айлс. — Нас оточує поліція. Я потрібна вам за заручницю, щоб вести автомобіль.
Минуло кілька секунд. Ціла вічність.
Вона голосно втягнула повітря, коли він відняв зброю від її скроні й сильно тицьнув дулом у стегно.