— Для цього ліва нога не потрібна. Хочеш уберегти собі коліно?
Мора глитнула.
— Так.
— То поїхали.
Вона натиснула на акселератор.
Авто поволі рушило повз патрульний автомобіль, за яким зіщулився Фрост. Перед ними порожньо простягалася темна вулиця. Вони їхали вперед.
Раптом у дзеркалі заднього огляду Мора побачила отця Брофі: він помчав за ними в синіх спалахах вогнів патруля, наче у стробоскопі. Схопився за двері з боку Саткліффа, різко відчинив. Учепився йому в рукав, намагаючись витягнути на вулицю.
Постріл відкинув священика навзнак.
Мора відчинила двері зі свого боку й вистрибнула з автомобіля на ходу.
Упала на крижаний асфальт, ударилася головою, перед очима застрибали яскраві сполохи.
На мить вона втратила здатність рухатися. Лежала в чорноті, в холоді й занімінні, не відчуваючи ані болю, ані страху. Свідома лише того, як вітер мете їй на обличчя пухнастий сніг. Тоді почула голос, що кликав звідкись здалеку.
Він став голосніший, ближчий.
— Док? Док?
Мора розплющила очі, скривилася від яскравого світла ліхтарика Ріццолі. Відвернулася від нього й побачила авто за дюжину ярдів попереду, переднім бампером у дереві. Саткліфф лежав на вулиці обличчям вниз, зі скутими за спиною руками, й намагався встати.
— Отець Брофі, — промимрила вона. — Де отець Брофі?
— Швидка вже їде.
Мора повільно сіла, роззирнулася вулицею. Побачила Фроста над тілом священика. «Ні, — подумала вона. — Ні».
— Не вставайте, — спробувала затримати її Ріццолі.
Але Мора відштовхнула її, підвелася на непевні ноги, відчуваючи, що серце застрягло десь у горлі. Вона заледве відчувала крижану дорогу під ногами, коли шкутильгала до Брофі.
Фрост підвів до неї очі.
— Його поранено в груди, — м’яко сказав він.
Мора впала на коліна поряд із тілом, розірвала сорочку священика й побачила, куди влучила куля. Почула зловісний звук, з яким до грудної порожнини потрапляє повітря. Вона затиснула рану рукою, відчула тепло крові, глевку плоть. Його трусило від холоду. Вітер носився вулицею, кусав боляче, немов іклами. «А на мені твоє пальто, — подумала вона. — Пальто, яке ти мені дав, щоб зігріти».
Крізь завивання вітру вона почула сирену швидкої допомоги.
Він дивився розфокусовано, свідомість згасала.
— Будьте зі мною, Деніеле, — промовила Мора. — Чуєте? — Її голос зірвався. — Ви не помрете.
Вона нахилилася вперед, заливаючи сльозами його обличчя, й благала на вухо:
— Будь ласка. Заради мене, Деніеле. Ти мусиш жити. Ти мусиш жити…
23
Телевізор у лікарняній кімнаті очікування, як завжди, показував CNN.
Мора сиділа, піднявши перев’язану ногу на стілець, не зводячи очей зі стрічки новин внизу екрана, але не розуміла жодного слова. Тепер вона була вбрана у вовняний светр і вельветові штани, але їй все одно було холодно, і здавалося, що тепло вже ніколи не буде. «Чотири години», — подумала вона. Він провів на операційному столі чотири години. Мора глянула на свою руку й досі бачила під нігтями кров Деніела Брофі, досі відчувала, як його серце тремтить під її долонею, мов сполохана пташка. Їй не потрібні були рентгенівські знімки, щоб знати, яку шкоду заподіяла куля: вона бачила смертельний шлях «глейзера» у грудях Пані Пацюк і знала, що за завдання тепер стояло перед хірургами. Легеня, пошматована шрапнеллю. Кров, що ллється з десятка різних судин. Паніка, що охоплює всіх у операційній, коли вони бачать, як із кров’ю витікає життя, а хірурги не встигають вчасно поставити на все затискачі.
Вона підвела очі до Ріццолі, яка ввійшла з кавою та мобільним телефоном.
— Знайшли ваш телефон біля воріт, — сказала вона, передаючи його Морі. — А це вам кава. Пийте.
Мора відсьорбнула трошки. Було надто солодко, але сьогодні вона раділа цьому цукру. Раділа будь-якому джерелу енергії для свого виснаженого, змордованого тіла.
— Я можу ще чимось допомогти? — спитала детектив. — Вам щось іще потрібно?
— Так. — Мора подивилася на неї понад горнятком із кавою. — Я хочу почути правду.
— Я завжди кажу правду, док. Ви це знаєте.
— То скажіть, що Віктор до всього цього непричетний.
— Це так.
— Ви впевнені?
— Максимально. Ваш колишній, може, й першокласне мудило, може, він і брехав вам. Але я точно впевнена, що він нікого не вбивав.
Мора відкинулася на спинку канапи й зітхнула. Дивлячись на напій, над яким здіймалася пара, вона запитала:
— А Метью Саткліфф? Він дійсно лікар?
— Насправді — так. Закінчив університет Вермонту, інтернатуру пройшов у Бостоні. Ось що цікаво, док. Якщо маєш біля прізвища приставку «лікар» чи «доктор» — ти в повній безпеці. Можеш прийти до лікарні, сказати, що тільки-но привезли твого пацієнта, і ніхто не ставитиме запитань. Особливо коли потелефонує родич пацієнта і все підтвердить.