— То була не тварина, — сказала Ріццолі. Вона присіла, вдивляючись у підлогу галереї.
— Що?
— Тут є слід ноги.
Вона показала на смугасту пляму на підлозі. Слід спортивного взуття.
Мора глянула на своє й побачила, що також лишила в галереї запилені сліди. Той, хто залишив, — той, перший, утік з горища саме перед ними.
— Що ж, ось вона, наша істота, — сказала Ріццолі й похитала головою. — Господи, як добре, що я не вистрелила. Страшно подумати…
Мора подивилася на слід ще раз і здригнулася. Він був дитячий.
6
Грейс Отіс сиділа за обіднім столом, хитаючи головою.
— Їй всього лиш сім. Не можна вірити тому, що вона каже. Мені от весь час бреше.
— Ми все одно хотіли б з нею поговорити, — мовила Ріццолі. — Авжеж, з вашого дозволу.
— Про що поговорити?
— Про те, що вона робила на горищі.
— Щось зламала, так? — Грейс знервовано глянула на абатису Мері Климент, яка, власне, й покликала її з кухні. — Її буде покарано, матінко настоятелько. Я намагалася за нею встежити, але ж вона така тиха, коли робить шкоду. Ніколи не знаєш, куди повіялася…
Матінка Мері Климент поклала зморшкувату руку на плече Грейс.
— Будь ласка, дозвольте поліції з нею поговорити.
Грейс трохи непевно помовчала. На її фартуху після прибирання лишилися плями жиру й томатного соусу, пасма тьмяного темно-русявого волосся вибилися з зачіски й мляво звисали на спітніле обличчя. Це було грубувате виснажене лице, яке, певно, ніколи не було красиве й далі тільки вкривалося зморшками гіркоти й розчарування. Тепер всі чекали на її рішення, вона контролювала ситуацію, вона мала владу і, схоже, насолоджувалася цим. Відтягувала рішення як могла, поки Ріццолі з Морою мусили чекати.
— Чого ви боїтеся, місіс Отіс? — тихо запитала Мора.
Це запитання Грейс сприйняла вороже.
— Я нічого не боюся.
— Тоді чому не хочете, щоб ми поговорили з вашою дочкою?
— Бо вона ненадійна.
— Так, ми розуміємо, що їй всього лиш сім…
— Вона брехлива. — Слова пролунали мов удар батога. Обличчя Грейс, і без того непривабливе, стало ще неприємнішим. — Вона про все бреше. Про всяку дурню. Не можна вірити жодному її слову.
Мора глянула на абатису, та зачудовано похитала головою.
— Дівчинка зазвичай тиха, ненав’язлива, — сказала вона. — Саме тому ми й дозволили Грейс приходити з нею на роботу.
— Я не можу дозволити собі найняти няньку, — втрутилася Грейс. — Узагалі нічого не можу собі дозволити. Тільки так і можу працювати — якщо після школи вона буде тут.
— То вона просто на вас чекає? — запитала Мора. — Поки ви закінчите справи?
— А що мені з нею робити? Знаєте, я повинна працювати. Мого чоловіка там безкоштовно не триматимуть. Зараз і померти не можна, як грошей не маєш.
— Перепрошую?
— Мій чоловік. Він пацієнт госпісу Святої Катерини. Бозна-скільки ще йому там бути. — Грейс глянула на абатису гостро, мов вистрелила. — Ми домовилися, що я відпрацьовуватиму тут.
«Не надто приємна домовленість», — подумала Мора. Грейс не могло бути більше сорока років, але їй, певно, здавалося, що життя вже скінчилося. Вона була в полоні зобов’язань — перед дочкою, яку явно не дуже любила, перед чоловіком, який занадто довго помирав. Для Грейс Отіс абатство Грейстоунз було не святим місцем, а в’язницею.
— Чому ваш чоловік лежить у госпісі? — м’яко запитала Мора.
— Я вже сказала — він помирає.
— Від чого?
— Від хвороби Лу Геріга. БАС.
Грейс сказала це беземоційно, та Мора знала, яка страшна реальність ховається за цією назвою. Ще за студентства вона оглядала пацієнта з бічним аміотрофічним склерозом. Він був при тямі, свідомий, здатний відчувати біль, та не міг навіть поворушитися, бо його м’язи зсохлися, перетворили його на мозок, полонений в ні до чого не здатному тілі. Вислуховуючи його серце й легені, пальпуючи живіт, вона відчувала на собі його погляд і не хотіла зустрічатися з ним очима, бо знала, який відчай побачить. Нарешті вийшовши з його палати, вона відчула й полегшення, й докір провини — але слабкий докір. Його трагедія її не стосувалася. Вона була лише студенткою, яка коротко промайнула крізь його життя, без жодного обов’язку ділити з ним тягар нещастя. Вона була вільна піти геть — і пішла.