Ріццолі швидко зупинила її.
— Місіс Отіс, чи не могли б ви з матінкою Мері Климент на хвилинку вийти з кімнати?
— Ви сказали, що мені можна лишитися, — завважила Грейс.
— Гадаю, Ноні потребує додаткового поліційного переконання. Це краще спрацює, якщо вас у кімнаті не буде.
— О, — кивнула Грейс, і очі її неприємно заблищали. — Авжеж.
Ріццолі правильно прочитала її: жінку не цікавив захист дочки, вона хотіла, щоб Ноні піддали муштрі. Залякали. Вона зиркнула на дочку з виразом «Ну от, зараз дістанеш» і вийшла з кімнати разом з абатисою.
Усі трохи помовчали. Ноні сиділа, схиливши голову, склавши руки на колінах, — втілення слухняності. Оце так вистава.
Ріццолі взяла собі стільця, сіла навпроти дівчинки. Зачекала, не говорячи ані слова. Дозволяючи мовчанню зіграти свою роль.
Нарешті Ноні кинула на Ріццолі хитрий погляд з-за неслухняних кучерів.
— Чого ти чекаєш? — запитала вона.
— Чекаю, поки ти розповіси, що побачила в кімнаті Камілли. Бо я знаю, що ти туди зазирала. Я малою робила так само — шпигувала за дорослими. Дивилася, які дивні речі вони роблять.
— Це тручання у приватне життя.
— Так, але ж цікаве, правда?
Ноні підвела голову, зосередила на Джейн напружений темний погляд.
— Це пастка.
— Я не люблю пастки, ясно? Ти маєш мені допомогти. Я гадаю, що ти розумниця. Б’юся об заклад, ти бачила таке, чого дорослі й не помічають. Що скажеш?
Дівчинка насуплено знизала плечима.
— Можливо.
— То розкажи, що роблять черниці?
— З дивних речей?
— Так.
Ноні схилилася до Ріццолі й тихо сказала:
— Сестра Абігейл носить підгузок. Вона пісяється у штани, бо дуже-дуже стара.
— Як думаєш, скільки їй?
— Років п’ятдесят.
— Ого. Справді стара.
— Сестра Корнелія колупається в носі.
— Фу.
— А коли думає, що ніхто не бачить, кидає наколупане на підлогу.
— Ще більше фу.
— А ще каже мені мити руки, бо я брудне дівчисько. Але ж вона сама руки не миє, а в неї на руках шмарклі.
— Мала, ти мені апетит зіпсуєш.
— Я спитала, чому вона шмарклі не змиває, а вона на мене розлютилася. Сказала, що я забагато балакаю. Сестра Урсула теж так казала, бо я спитала її, чому в тої пані пальців не було, а вона сказала мені мовчати. І матуся постійно змушує мене вибачатися. Каже, я її соромлю. Це тому, що я постійно бігаю там, де не треба.
— Добре, добре, — зупинила дівчинку Ріццолі, удавши, що в неї болить голова. — Це все дуже цікаво. Але знаєш, що я хочу почути?
— Що?
— Що ти бачила в кімнаті Камілли? Крізь ту дірку. Ти ж туди дивилася, так?
Ноні опустила очі.
— Можливо.
— Дивилася ж?
Цього разу вона покірно кивнула.
— Хотіла побачити…
— Що саме?
— Що вони під одягом носять.
Мора ледь стрималася, щоб не розреготатися. Згадала свої роки у школі черниць, коли їй самій було вкрай цікаво, що ж у сестер під чернечим убранням. Вони здавалися такими загадковими: тіла заховані, безформні чорні ряси закривають їх від цікавих поглядів. А що ж Христові наречені носять просто на шкірі? Вона уявляла собі огидні білі панталони до пупка й бавовняні ліфи, призначені для того, щоб ховати й применшувати, і ще товсті панчохи на ногах із набряклими синіми венами, схожі на кишки для ковбас. Уявляла тіла в полоні багатьох шарів бляклої бавовни. А тоді одного разу побачила, як сестра Лоренсія, яка вічно ходила стиснувши вуста, підбирала спідницю, піднімаючись сходами, і вгледіла проблиск чогось полум’яного під піднятим подолом. То були не просто червоні трусики, а червоні атласні трусики. Більше ніколи Мора не дивилася на сестру Лоренсію чи будь-яку іншу черницю так, як раніше.
— Знаєш, — мовила Ріццолі, схиляючись до дівчинки. — Мені теж завжди було цікаво, що ж вони носять під рясами. Ти побачила?
Ноні серйозно похитала головою.
— Вона ніколи не знімала одягу.
— Навіть коли лягала спати?
— Мені треба йти додому ще до того, як вони вкладаються. То я й не бачила.
— А що ти бачила? Що Камілла робила в себе в кімнаті, коли була сама?
Ноні закотила очі, наче сама відповідь була страшенно нудною.
— Вона прибирала. Увесь час. Така була чистьоха.
Мора пригадала підлогу, покриття на якій змилося аж до самого дерева.
— Що ще вона робила? — запитала Ріццолі.
— Читала свою книжку.
— А ще?
Ноні трохи подумала.
— Вона багато плакала.
— Не знаєш, чому вона плакала?