Дівчинка задумливо закусила нижню губу. А тоді аж засяяла, збагнувши правильну відповідь.
— Їй було шкода Ісуса.
— Чому ти так думаєш?
Вона нетерпляче зітхнула:
— А ти не знаєш? Він помер на хресті.
— Може, вона через щось інше плакала.
— Але ж дивилася постійно на нього. Він у неї на стіні висить.
Мора згадала розп’яття навпроти ліжка Камілли. І уявила собі молоду послушницю долу перед хрестом у молитві за… за що? Прощення гріхів? Позбавлення наслідків? Та щомісяця дитина всередині неї росла, Камілла відчувала, як вона рухається. Штурхається. Жодні молитви чи фанатичне прибирання не могли змити цієї провини.
— Це все? — запитала Ноні.
Ріццолі відкинулася на спинку стільця й зітхнула.
— Так, мала. Це все. Можеш іти до мами.
Дівчинка скочила зі стільця, плюхнулася так, що кучері застрибали.
— Ще вона сумувала за качками.
— Непогана ідея для вечері, — завважила Ріццолі. — Смажена качка.
— Раніше вона їх годувала, а тоді вони полетіли на південь на зиму. Мама каже, що деякі не повернуться, бо їх там на півдні з’їдять.
— Ну, таке життя. — Ріццолі махнула їй. — Ходи, мама чекає.
Дівчинка вже була біля дверей, коли Мора гукнула:
— Ноні? А де Камілла годувала качок?
— На ставку.
— На якому ставку?
— Ну, знаєте, на задньому дворі. Навіть коли вони вже полетіли, вона виходила до них, але мама казала, що то вона просто час марнує, бо качки вже десь у Флориді. Це там, де Діснейленд, — додала дівчинка й вислизнула за двері.
Обидві жінки мовчали. Ріццолі повільно озирнулася на Мору.
— Ви чули те ж саме, що й я?
— Так.
— То як думаєте…
Мора кивнула.
— Треба обшукати ставок.
Була вже майже десята, коли Мора під’їхала до свого будинку. У вітальні горіло світло, створюючи ілюзію того, що вдома хтось чекає на неї, та вона знала, що там порожньо. Її завжди зустрічав порожній дім, світло вмикала не людська рука, а трійця автоматичних таймерів по 5,99 долара, придбаних у місцевому «Вол-Марті». У короткі зимові дні вона ставила їх на п’яту годину, щоб не повертатися до темного дому. Вона обрала Бруклайн, це західне передмістя Бостона, за відчуття безпеки, яке давали їй тихі, обсаджені деревами вулиці. Більшість її сусідів працювали в місті й щовечора тікали назад, у цю тиху приміську гавань, так само як і Мора. З одного боку жив містер Телушкін, інженер-робототехнік з Ізраїлю. З другого — Лілі та Сьюзен, захисниці прав громадян. Улітку всі тримали свої садки й автівки доглянутими — оновлена версія американської мрії, де лесбіянки та іммігранти-фахівці радісно махали один одному через підстрижені живоплоти. Це був найбезпечніший район, який можна знайти на такій відстані від міста, та Мора знала, яка це насправді ілюзорна безпека. Дорогами передмість так само ходили й жертви, й хижаки. Її стіл для розтинів був демократичним і не дискримінував домогосподарок із передмість.
Хоча лампи вітали її теплим світлом, у будинку було прохолодно. Чи, може, вона просто принесла з собою зиму — наче героїня мультфільму, над якою завжди висить хмара. Вона увімкнула термостат і газовий камін. Колись цей прилад вразив її жахливою нещирістю, але відтоді вона стала його цінувати. Вогонь є вогонь, байдуже, чи він загоряється від вимикача, чи від метушні з дровами й розпалюванням. Сьогодні вона прагнула цього тепла, його радісного сяйва й була рада, що має змогу так швидко вдовольнити своє бажання.
Мора налила собі шеррі та всілася в крісло біля каміна. У вікно вона бачила різдвяні вогники на будинку через дорогу — кольорові бурульки, що звисали з даху, докучливо нагадуючи їй про те, що в неї самої зовсім немає святкового настрою. Вона досі не купила ялинки, не ходила за подарунками, навіть листівок не придбала: вже другий рік поспіль удавала з себе місіс Грінч. Минулого року саме перед Різдвом переїхала до Бостона, розбирання речей і влаштування на роботі саме були в розпалі, тож Мора заледве помітила, як свято промайнуло. «А цього року які в тебе вибачення?» — подумала вона. Лишився тиждень на те, щоб роздобути ялинку, розвісити вогники, готувати ег-ног. Принаймні хоч кілька колядок зіграти на піаніно, як у дитинстві. Книжка зі святковими піснями має лежати в шухляді під стільцем для піаніно, ще відтоді, як…
«Відтоді, як ми з Віктором зустрічали наше останнє Різдво».
Вона подивилася на телефон. Вплив шеррі вже відчувався, і вона знала, що зараз будь-яке її рішення буде заплямоване алкоголем. Необачністю.
І все одно взяла телефон. Адміністратор готелю з’єднував її з номером, а вона дивилася на вогонь у каміні й думала: «Це помилка. Це лише розіб’є мені серце».