Саркастичний тон Морі не сподобався, тож вона обрубала:
— Насправді так. А якщо їсти з порцеляни від Річарда Джінорі, виходить ще смачніше.
— Куди поділися старі добрі «Крайт енд Беррел»?
— Вирішила потішити себе, Вікторе. Перестала відчувати провину через те, що маю гроші й витрачаю їх. Життя надто коротке, щоб провести його як хіппі.
— Та ну, Моро. Невже ти так почувалася зі мною?
— Ти змушував мене відчувати, наче трохи розкошів — це зрада ідеї.
— Якої ідеї?
— Для тебе все було ідейно. Якщо в Анголі голодують люди, то купувати гарну постільну білизну — гріх. Чи їсти стейки. Чи мати «Мерседес».
— Мені здавалося, що ти теж так думала.
— Знаєш, Вікторе, ідеалізм виснажує. Я не соромлюся того, що маю гроші, і не почуватимуся винною, витрачаючи їх.
Вона налила йому кави, думаючи, чи усвідомлює він усю іронію ситуації: він, фанат «Маунт Сатро», п’є напій із бобів, які везли сюди через усю країну (скільки пального змарновано!). Ще й на чашці був логотип фармацевтичної компанії (корпоративний хабар!). Але він мовчки прийняв від неї чашку. Дивна покора від чоловіка, який завжди був таким ідеалістом.
Саме ця пристрасть спершу й привабила Мору до нього. Вони зустрілися в Сан-Франциско, на конференції, присвяченій медицині в країнах третього світу. Мора читала доповідь про статистику аутопсій за кордоном; Віктор презентував ключове звернення про численні людські трагедії, з якими бригади медиків «Єдиної Землі» мають справу за кордоном. Стоячи перед тією ошатною аудиторією, Віктор більше скидався на втомленого й неголеного мандрівника, аніж на лікаря. Насправді, він тоді щойно зійшов з літака з Гватемали й не мав змоги навіть випрасувати сорочку. До зали увійшов із коробкою слайдів — без тексту промови, без нотаток, із самою лише дорогоцінною збіркою зображень, що з’являлися на екрані у трагічній прогресії. Юна ефіопська мати, що помирає від правця. Перуанське маля з вовчою пащею, кинуте край дороги. Казахська дівчинка, загорнута в саван, — померла від пневмонії. Усім цим смертям можна було запобігти — Віктор наполягав на цьому. Були знімки невинних жертв війни, бідності та невігластва, яких його організація, «Єдина Земля», могла б урятувати. Але грошей, волонтерів і людей ніколи не буде достатньо для порятунку людей від усіх гуманітарних криз.
Навіть зараз, повернувшись подумки до тієї темної зали, Мора була зворушена його словами, тим, як пристрасно він говорив про клініки в наметах і мандрівні їдальні, про забутих бідняків, які щодня помирають непоміченими.
Коли світло знову ввімкнули, вона більше не бачила на кафедрі скуйовдженого лікаря — там стояв чоловік, чия цілеспрямованість робила його надзвичайним. Вона завжди наполягала на розсудливості й упорядкованості у власному житті, і тепер її вабило до цього чоловіка: робота вела його до найхаотичніших місць світу, він був настільки енергійний, що це майже лякало.
А що в ній побачив Віктор? Точно не спільницю у хрестових походах. Вона принесла в його життя стабільність і спокій. Вона організовувала господарство й вела родинну бухгалтерію, вона чекала вдома, поки він літав світом від кризи до кризи, з одного континенту на інший. Його життя проходило на валізах і було повне адреналіну.
Вона питала себе: «Чи було це життя щасливішим без мене?» Зараз, сидячи за її столом і сьорбаючи каву, він не мав надто щасливого вигляду. Багато в чому це був той самий Віктор. Волосся трохи скуйовджене, сорочка невипрасувана, комір обтріпаний — сліди його презирства до поверхового. Але в чомусь він змінився. Цей Віктор був старший, виснаженіший, він здавався тихим, навіть сумним — вогонь, пригашений зрілістю.
Мора сіла за стіл зі своєю кавою, вони подивилися один на одного.
— Треба було влаштувати цю розмову три роки тому, — сказав він.
— Три роки тому ти б мене не послухав.
— А ти намагалася? Ти хоч раз підійшла до мене з тим, що тобі набридло бути дружиною активіста?
Вона опустила очі до кави. Ні, вона йому нічого не говорила. Тримала все в собі, як завжди робила з емоціями, що її проймали. Гнів, розпач, відчай — усе це змушувало її відчувати брак контролю, і вона не могла цьому підкоритися. Лише підписавши папери про розлучення, вона відчула дивне відсторонення від усього.
— Я не знав, що тобі було так важко, — сказав Віктор.
— Ти б щось змінив, якби я тобі сказала?
— Ти могла спробувати.
— І що б ти зробив? Пішов би з «Єдиної Землі»? Компроміс був неможливий. Тебе надто захоплює гра у святого Віктора. Усі ті нагороди, вихваляння. Ніхто не потрапляє на обкладинку журналу «Піпл» за те, що він хороший чоловік своїй дружині.