Мора вдивилася в кров на кахлях. Лише кілька плям, бо жертва тоді була вже мертва. ЇЇ серце зупинилося, припинило качати кров. Вона нічого не відчувала, коли вбивця присів поряд з нею й занурив лезо глибоко в її зап’ясток, розриваючи суглоби. Коли він різав її плоть, знімав шкіру, наче білував ведмедя. А забравши свої призи, він лишив її тут, викинув, наче непотрібну тушу для трупожерів, які заповнили цю покинуту будівлю.
Без одягу, що став би на заваді гострим зубам: за кілька днів пацюки мали дістатися до м’язів.
За місяць — до кісток.
Вона подивилася на Кроу:
— Де її вбрання?
— Ми знайшли лише один черевик. Тенісна туфля четвертого розміру. Гадаю, він її впустив, як вибирався звідси. Лежала в кухні.
— На ній була кров?
— Так. Плями зверху.
Мора опустила очі на куксу на місці правої ступні.
— Отже, він роздягнув її тут, у цій кімнаті.
— Посмертне зґвалтування? — припустив Сліпер.
Кроу пирхнув.
— Хто захоче трахнути жінку з цією мерзотою по всьому тілу? І що це взагалі за висипка? Не заразна ж, ні? Типу віспа чи щось таке?
— Ні, схоже на щось хронічне, не в гострій формі. Бачите, кілька вузликів взялися кіркою.
— Ну, я не знаю, як хтось міг би захотіти її торкнутися, не те щоб трахнути.
— Завжди є така можливість, — не погодився Сліпер.
— Або ж він міг її роздягнути лише для того, щоб відкрити тіло, — сказала Мора. — Щоб прискорити його знищення трупожерами.
— Навіщо тоді перейматися й забирати одяг із собою?
— Можливо, ще один спосіб приховати її особистість.
— Гадаю, він просто хотів його забрати, — сказав Кроу.
Мора глянула на нього.
— Чому?
— З тієї ж причини, з якої він забрав ступні, руки та обличчя. Йому хотілося мати сувеніри. — Детектив подивився на Мору. Серед похилих тіней він здавався ще вищим. Небезпечнішим. — Гадаю, наш хлопчина — колекціонер.
На ґанку горіло світло, вона бачила жовтувате сяйво крізь мереживо снігопаду. О цій порі лише її будинок був освітлений. Стільки ночей вона поверталася до будинку, лампи в якому вмикалися не людською рукою, а електричними таймерами. «Сьогодні, — подумала вона, — хтось насправді на мене чекає».
А тоді побачила, що автомобіля Віктора навпроти її будинку більше немає. «Поїхав, — подумала Мора. — Як завжди, я повертаюся до порожнього дому». Сяйливе світло ґанку, яке здавалося таким привітним, тепер вразило її своїм бездушним холодом.
Поки вона під’їжджала до будинку, у грудях розлилася порожнеча розчарування. Понад усе вона переживала не через те, що він поїхав, а через власну реакцію на це. «Лише один вечір разом, — подумалося їй, — і я повертаюся туди, де була три роки тому, мою рішучість розбито, мою незалежність зруйновано».
Вона натиснула на кнопку пульта. Двері гаража відчинилися, і Мора здавлено засміялася, побачивши синю «Тойоту» біля лівої стіни.
Віктор просто поставив своє авто в гараж.
Мора завела своє до «Тойоти» і трохи посиділа, поки двері гаража зачинялися за її спиною. Вона гостро відчувала, як пришвидшується її пульс, як по крові наркотиком розливається очікування. Від розпачу до радості лише за десять секунд. Довелося нагадати собі, що між ними ніщо не змінилося. Що між ними ніщо не могло змінитися.
Вона вийшла з автомобіля, глибоко вдихнула і ввійшла в будинок.
— Вікторе?
Відповіді не було.
Мора зазирнула до вітальні, тоді пройшла на кухню. Чашки з-під кави були вимиті й прибрані, всі докази його перебування тут стерті. Вона перевірила спальні, свій кабінет — жодного сліду Віктора.
Лише повернувшись до вітальні, вона помітила скраю однієї з канап його ступню в яскравій білій шкарпетці. Підійшла й дивилася, як він спить: рука звісилася до підлоги, обличчя спокійне й мирне. Це був не той Віктор, якого вона пам’ятала, не той чоловік, чиї вулканічні пристрасті від початку привабили її, а тоді відштовхнули.
З їхнього шлюбу вона пам’ятала суперечки, глибокі рани, яких може завдати лише кохана людина. Розлучення спотворило її спогади про нього, зробило його темнішим, злішим. Вона плекала ці спогади, живилася ними так довго, що зараз, побачивши його таким беззахисним, відчула бентежне впізнавання.
«Я раніше дивилася, як ти спиш. Я раніше тебе кохала».
Мора взяла ковдру з шафи, вкрила його. Хотіла торкнутися його волосся, тоді зупинилася з простягнутою рукою.
Він розплющив очі й дивився на неї.
— Ти не спиш, — сказала вона.
— Я не збирався спати. Котра година?