На березі лежало щось маленьке, накрите одноразовим простирадлом. Мора присіла поруч, і похмурий детектив Фрост зняв покрив, відкриваючи замулений згорток.
— Схоже, туди поклали каміння, — сказав він. — Тому він і лежав на самому дні. Ми ще не розгортали, вирішили зачекати на вас.
Мора зняла вовняні рукавиці, вдягла латексні. Вони не захищали від холоду, і пальці швидко задубіли, поки вона розгортала шар мусліну. Із тканини випало два камені завбільшки з кулак. Наступний шар був такий само мокрий, але не брудний. То була вовняна ковдрочка бірюзового кольору. «Саме в такі загортають немовлят, — подумала Мора. — Щоб їм було тепло й спокійно».
Пальці вже зовсім заніміли, рухалися незграбно. Вона відгорнула край ковдри, побачила ніжку. Крихітну, майже лялькову, синювато-мармурову.
Цього було достатньо.
Вона накрила немовля простирадлом. Підвелася, подивилася на Ріццолі.
— Його треба відвезти до моргу. Там і закінчимо розгортати.
Детектив ледь помітно кивнула, мовчки дивлячись на крихітний згорток. Мокра тканина вже почала вкриватися кригою під холодним вітром.
Тишу порушив Фрост.
— Як вона могла? Так просто кинути своє дитя у воду?
Мора зняла латексні рукавички, сунула онімілі пальці у вовняні. Вона думала про бірюзову ковдрочку, в яку було загорнуте немовля. Вовняна, тепла, як її рукавиці. Камілла могла загорнути дитину в будь-що — газету, старе простирадло, ганчір’я, але ж обрала ковдру, наче прагнула захистити її від крижаної води в ставку.
— Втопити власну дитину, — мовив Фрост. — Це треба бути божевільним.
— Немовля вже могло бути мертве.
— Добре, спочатку вона його вбила. Все одно божевільно.
— Ми не можемо нічого припускати, доки не провели розтин. — Мора глянула на абатство. На галереї темними привидами стояли три черниці, дивлячись на них. Вона мовила, звертаючись до Ріццолі: — Матінці Мері Климент уже сказали?
Ріццолі не відповіла. Вона досі не зводила очей з того, що дав їм ставок. Знадобилася лише одна пара рук, щоб опустити згорток у завеликий мішок для тіл і одним рухом застебнути зіпер. Від звуку вона здригнулася.
Мора запитала:
— Сестри знають?
Нарешті детектив подивилася на неї.
— Їх повідомили про те, що ми знайшли.
— Вони мають здогадуватися про те, хто ж батько дитини.
— Вони заперечують саму можливість того, що вона була вагітна.
— Але ось же доказ.
Ріццолі пирхнула.
— Віра сильніша за докази.
«Віра в що?» — спитала себе Мора. У чесноти молодої жінки? Чи можна знайти більш ненадійний картковий будиночок, аніж віра в людську чистоту?
Вони мовчали, поки мішок із тілом виносили з місця злочину. Не було потреби тягнути ноші крізь сніг. Санітар взяв згорток на руки так ніжно, наче підіймав власну дитину, й тепер ішов крізь вітряне поле до абатства, сповнений похмурої рішучості.
Задзвенів мобільний Мори, порушивши жалобну тишу. Вона розкрила його, тихо відповіла:
— Докторка Айлс.
— Вибач, що зранку поїхав не попрощавшись.
Вона відчула, що взялася краскою, а серце забилося вдвічі швидше.
— Вікторе.
— Мав зустріч у Кембриджі й не хотів тебе будити. Сподіваюся, ти не подумала, що я втік від тебе.
— Насправді подумала.
— Зустрінемося пізніше, повечеряємо?
Мора завагалася, раптом збагнувши, що Ріццолі стежить за нею. І усвідомивши фізичну реакцію на Вікторів голос — пришвидшений пульс, радісне збудження. «Він уже пробрався назад у моє життя, — подумала вона. — Я вже думаю про те, що може бути далі».
Вона відвернулася від очей Ріццолі, тихо промовила:
— Не знаю, коли звільнюся. Зараз стільки роботи.
— Можеш за вечерею розповісти про те, як минув день.
— Це вже божевілля якесь.
— Тобі іноді треба їсти, Моро. Сходимо кудись? У твій улюблений ресторан?
Відповіла надто швидко, надто нетерпляче.
— Ні, зустрінемося в мене. Спробую до сьомої бути вдома.
— Я не чекаю, що ти готуватимеш для мене.
— Тоді залишаю їжу на тебе.
Віктор засміявся.
— Відважна жінка.
— Якщо запізнюся, можеш увійти через бокові двері до гаража. Ти, певно, знаєш, де шукати ключ.
— Тільки не кажи, що досі ховаєш його в тому старому черевикові.
— Ніхто його ще не знаходив. До зустрічі.
Мора розвернулася й побачила, що тепер на неї дивляться і Ріццолі, і Фрост.
— Пристрасне побачення? — запитала Ріццолі.