— У моєму віці будь-яке побачення — вже щастя, — відповіла Мора і вклала телефона в сумочку. — Побачимось у морзі.
Ідучи назад через поле, по стежці втоптаного снігу, вона відчувала їхні погляди спиною.
Коли штовхнула ворота і сховалася за стінами абатства, відчула справжнє полегшення. Але ступивши кілька кроків, почула, як хтось кличе її.
Розвернулася й побачила на порозі отця Брофі. Урочиста чорна фігура йшла до неї, і проти сірого, похмурого неба його очі були разюче сині.
— Матінка Мері Климент хотіла б з вами поговорити, — сказав він.
— Їй, певно, варто говорити з детективом Ріццолі.
— А вона воліла б з вами.
— Чому?
— Бо ви не з поліції. Хоча б здається, що ви готові вислухати її занепокоєння. Зрозуміти.
— Що зрозуміти, отче?
Він помовчав. Вітер тріпав їхні пальта, жалив обличчя.
— Що з віри не годиться насміхатися, — відповів він.
Тому абатиса й не хотіла говорити з Ріццолі: та не приховувала свого скепсису та зневаги до церкви. Такі особисті речі, як віра, не мають бути об’єктом чужого презирства.
— Для неї це важливо, — мовив отець Брофі. — Будь ласка.
Мора пішла за ним усередину, тьмяним, повним протягів коридором до кабінету абатиси. Матінка Мері Климент сиділа за столом. Коли вони ввійшли, вона подивилася на них, і очі за товстими лінзами були помітно розлючені.
— Сідайте, докторко Айлс.
Хоча Академія святих немовлят-мучеників лишилася давно позаду, вигляд роздратованої черниці досі лякав Мору, тож вона слухняно опустилася на стілець, начебто винувата школярка. Отець Брофі відійшов убік — мовчазний спостерігач майбутнього випробування.
— Нам не повідомили причин цього обшуку, — сказала абатиса. — Ви вторглися в наше життя. Порушили наш спокій. Ми від початку допомагали вам чим тільки могли, однак ви ставилися до нас як до ворогів. Тепер повинні хоча б пояснити, що ж ви шукали.
— Я справді думаю, що про це краще говорити з детективом Ріццолі.
— Але ж це ви ініціювали пошуки.
— Я лише сказала, що виявила під час розтину — що сестра Камілла нещодавно народила дитину. Детектив Ріццолі прийняла рішення обшукати абатство.
— Не пояснивши чому.
— Поліція часто проводить розслідування, не поширюючи інформації.
— Це тому, що ви нам не довіряєте. Чи не так?
Погляд матінки Мері Климент звинувачував, і Мора зрозуміла, що відповісти на це може лише правдою.
— Ми не мали вибору, крім як ужити всіх засобів перестороги.
Чесна відповідь не лише не розізлила абатису ще більше — вона наче притлумила її гнів. Наче раптово виснажена, вона відкинулася на спинку стільця, ставши тією літньою, слабкою жінкою, якою насправді й була.
— Що ж це за світ, у якому не довіряють навіть нам!
— Як і всім іншим, матінко настоятелько.
— Але в тому-то й річ, докторко Айлс. Ми не такі, як інші. — У цих словах не вчувалося зверхності, Мора почула в голосі черниці сум і збентеження. — Ми допомогли б вам, співпрацювали б, якби знали, що ви шукаєте.
— Ви справді не знали, що Камілла була вагітна?
— Звідки? Коли детектив Ріццолі розповіла мені зранку, я не повірила. Досі не можу повірити.
— Боюся, в ставку ми знайшли доказ цього.
Абатиса наче ще більше зіщулилась у своєму кріслі. Її погляд упав на покручені артритом руки. Вона мовчала, дивлячись на них як на щось таке, що їй не належало, а тоді тихо сказала:
— Як ми могли не знати?
— Вагітність можна приховати. Відомі випадки, коли дівчата-підлітки приховували свій стан від власних матерів. Деякі жінки навіть самим собі не зізнаються, аж поки не народять. Камілла теж могла сама собі це заперечувати. Мушу визнати, я на аутопсії була заскочена зненацька. Це не те, що очікуєш побачити у…
— У черниці, — закінчила за неї матінка Мері Климент, пильно дивлячись на Мору.
— Я не маю на увазі, що черниці не люди.
Слабка усмішка.
— Дякую, що визнаєте це.
— І вона ж була така юна…
— Думаєте, лише молоді борються зі спокусами?
Мора подумала про свою неспокійну ніч. Про Віктора, який спав у сусідній кімнаті.
— Усе життя, — мовила абатиса, — нас вабить то одне, то інше. Авжеж, спокуси змінюються. В юності це привабливий хлопець. Тоді солодощі чи їжа. А для старших і втомлених — усього лиш можливість поспати зранку на годину довше. Стільки дрібних бажань, і ми такі само вразливі до них, як і всі інші, тільки от нам не дозволено цього визнавати, нас вирізняють обітниці. Життя під покривалом може тішити, докторко Айлс. Одначе досконалість — тягар, недоступний нікому з нас.