— Але вона вас здивувала.
— Якось уранці прокинулась і сказала медсестрі, що зголодніла. За чотири тижні її виписали.
Абатиса кивнула.
— Це диво.
— Ні, матінко настоятелько. — Мора зустрілася з нею поглядом. — Спонтанна ремісія.
— Це лише спосіб іншими словами сказати, що ви не знаєте, що саме сталося.
— Ремісії трапляються. Рак минає сам. Або діагноз від початку був неправильний.
— Або ж це було щось інше. Щось таке, чого не може пояснити наука.
— Хочете, щоб я сказала, що це було диво?
— Хочу, щоб ви подумали про інші варіанти. Стільки людей, повертаючись з порога смерті, розповідали про яскраве світло. Або про те, як вони бачили близьких, які казали їм, що ще не час. Як ви поясните такі спільні видіння?
— Галюцинації мозку, якому бракує кисню.
— Або ж свідчення божественного.
— Я хотіла б мати такі докази. Втішно було б знати, що за межею фізичного життя щось є. Але я не можу покластися на саму лише віру. Ви ж на це натякаєте, так? На те, що вагітність Камілли — теж якесь диво? Прояв божественного задуму?
— Ви кажете, що не вірите в дива, але не можете пояснити, чому вижила ваша пацієнтка з раком підшлункової залози.
— Не завжди є просте пояснення.
— Бо медицина не повністю розуміє смерть. Чи ж не так?
— Але зачаття ми розуміємо. Знаємо, що для нього потрібні сперматозоїд та яйцеклітина. Проста біологія, матінко настоятелько. Я не вірю в непорочне зачаття. Вірю в те, що Камілла мала сексуальний контакт — можливо, насильницький, а можливо, й за згодою. Але її дитину було зачато звичним шляхом. І особистість батька може бути пов’язана з її вбивством.
— А що, як батька не знайдуть?
— Ми маємо ДНК дитини. Потрібно лише батькове ім’я.
— Ви такі впевнені в своїй науці, докторко Айлс. Це для вас відповідь на все!
Мора підвелася.
— Принаймні в ці відповіді я можу повірити.
Отець Брофі провів Мору, пройшовся з нею похмурим коридором, і витерті дошки підлоги рипіли під їхніми кроками.
— Можемо порушити цю тему зараз, докторко Айлс, — сказав священик.
— Яку тему?
Він зупинився, подивився на неї.
— Чи ця дитина від мене.
Погляд Мори він зустрів незворушно. Це їй захотілося відвернутися, сховатися від його пильних очей.
— Вас же це цікавить, чи не так? — сказав він.
— Ви розумієте чому.
— Так. За вашими ж словами, за непорушними біологічними законами потрібні сперматозоїд та яйцеклітина.
— Ви єдиний чоловік із регулярним доступом до абатства. Ви служите тут месу, вислуховуєте сповіді.
— Так.
— Вам відомі їхні найінтимніші таємниці.
— Лише ті, які вони мені відкривають.
— Ви — символ влади.
— Дехто вбачає це у священиках.
— Для юної послушниці ви точно авторитет.
— І це автоматично робить мене підозрюваним?
— Ви були б не першим священиком, який порушив свої обітниці.
Отець Брофі зітхнув, уперше опустив очі. Не уникаючи її погляду — то був радше сумний кивок визнання.
— Нині з цим непросто. Те, як люди на нас дивляться, як жартують у нас за спиною. Коли я служу месу, дивлюся на обличчя в церкві й розумію, що вони думають. Їм цікаво, чи я торкаюся маленьких хлопчиків, чи жадаю юних дівчат. Їх усіх це цікавить, так само як вас. А ви ще й припускаєте найгірше.
— Дитина ваша, отче Брофі?
Сині очі знову зосередилися на ній. Погляд рівний, спокійний.
— Ні. Я ніколи не порушував обітниць.
— Ви ж розумієте, що ми не можемо повірити вам на слово.
— Я ж можу брехати, чи не так?
Хоча священик не підвищив голосу, Мора розчула в ньому нотку гніву. Він підійшов ближче. І вона завмерла, опираючись бажанню відступити.
— Я можу накопичувати гріхи — один за одним. До чого може призвести ця спіраль, цей ланцюг гріхів? Брехня. Зваблення черниці. Убивство?
— Поліція мусить розглянути всі мотиви. Навіть ваші.
— Гадаю, вам знадобиться моя ДНК.
— Вона виключить вас зі списку кандидатів на батьківство.
— Або ж укаже на мене як на головного підозрюваного.
— Може бути й так, усе залежить від результатів.
— А ви як думаєте, що покаже аналіз?
— Не маю жодного уявлення.
— Але ж мусите мати припущення. Ви стоїте тут, дивитеся на мене. То чи ви бачите вбивцю?