— Я довіряю лише доказам.
— Числа й факти. Це все, у що ви вірите.
— Так.
— А якби я сказав, що готовий здати аналіз ДНК? Що здам вам аналіз крові хоч тут і зараз, якщо ви готові його взяти?
— Кров непотрібна. Лише мазок з рота.
— Гаразд, мазок. Хочу лише прояснити, що я добровільно на це йду.
— Я передам детективу Ріццолі, вона все зробить.
— Тоді ви передумаєте? Щодо моєї провини?
— Як я вже сказала, я знатиму, коли побачу результати.
Вона відчинила двері й вийшла.
Священик пішов за нею надвір. Він був без пальта, але холод, здавалося, його не тривожив, уся увага була зосереджена на Морі.
— Ви казали, що вас виховували католичкою, — мовив він.
— Я вчилась у католицькій школі. В Академії святих немовлят-мучеників у Сан-Франциско.
— І все одно вірите лише в аналізи. У свою науку.
— А на що мені покладатися?
— На інстинкти? На віру?
— Віру у вас? Тільки тому, що ви священик?
— Тільки? — Отець Брофі похитав головою, сумно засміявся. Його дихання білою хмаринкою висіло в холодному повітрі. — Здається, от і відповідь на моє запитання.
— Я не здогадуюся. Не роблю припущень стосовно інших людей: надто часто вони чинять несподівано.
Вони дійшли до воріт. Священик відчинив їх, Мора вийшла. Ворота зачинилися за нею, раптово відокремивши його світ від її світу.
— Пам’ятаєте чоловіка, який тоді знепритомнів? — запитав він. — Того, якому ми робили штучне дихання?
— Так.
— Він живий. Я зранку його провідував. Він при тямі, може говорити.
— Рада це чути.
— Ви думали, що він не виживе.
— Усе було проти нього.
— От бачите? Іноді цифри та статистика помиляються.
Мора розвернулася, щоб піти.
— Докторко Айлс! — гукнув отець Брофі. — Ви виросли в церкві. Невже від вашої віри нічого не залишилося?
Вона озирнулася на нього.
— Віра не потребує доказів, — мовила вона. — А я потребую.
Розтин дитини — страшний сон кожного патологоанатома. Натягуючи рукавички й готуючи інструменти, Мора уникала погляду на крихітний згорток на столі, намагалася якомога довше відсторонюватися від сумної реальності, з якою мусила мати справу. Єдиним звуком у кімнаті було клацання інструментів. Жоден із глядачів, які зібралися навколо столу, не мав настрою щось говорити.
В її лабораторії завжди панувала атмосфера поваги. Ще студенткою вона спостерігала за розтинами своїх пацієнтів, і хоча патологоанатоми, які їх робили, сприймали цих мертвих як анонімних чужинців, вона знала їх за життя й не могла бачити їх на столі, не пригадуючи голосів чи того, як у їхніх очах світилася свідомість. Лабораторія патологоанатома була не тим місцем, де були доречними жарти чи балачки про вчорашнє побачення — такої поведінки вона не толерувала. Один її суворий погляд міг угамувати навіть найзухвалішого копа. Мора знала, що вони не безсердечні, що гумор — їхній спосіб упоратися з темними сторонами роботи, але водночас чекала, що цей гумор залишиться за дверима, інакше можна було розраховувати на гостре слівце від неї.
Утім, якщо на столі лежала дитина, у таких словах ніколи не було потреби.
Мора подивилася на двох детективів. Баррі Фрост був, як завжди, хворобливо блідий і стояв подалі від столу, наче готуючись до втечі. Сьогодні аутопсія була важка не через неприємні запахи, а через вік жертви. Ріццолі стояла поряд з ним, на обличчі застигла рішучість, невисока й худа фігурка майже потонула в лікарській формі, на кілька розмірів більшій, ніж треба. Вона зайняла місце чітко навпроти столу, наче оголошуючи: я готова. Я впораюся з усім. Мора бачила такий-от настрій у жінок у хірургії. Може, чоловіки й звали їх сучками, та вона бачила справжню сутність — бойову готовність жінок, які так тяжко працювали, щоби ствердитись у чоловічій професії, що зрештою перебирали й чоловічу пиху. Ріццолі чудово опанувала цей прийом, однак вираз обличчя не зовсім пасував до безстрашної пози. Воно було напружене й бліде, шкіра під очима позначена втомою.
Йошима спрямував світло на згорток і чекав на вказівки Мори біля таці з інструментами.
Ковдра була мокра; поки вона обережно розгортала її, відкриваючи наступний шар, на стіл текла крижана вода. Крихітна ступня, яку вона бачила на місці, тепер відкрилася повністю, визирнула з мокрої лляної тканини. До тіла немовляти білим саваном пристала біла наволочка, застібнута на булавки. На тканині було видно рожеві цятки.
Мора взяла пінцет, зняла їх, поклала на маленьку тацю.
— Що це таке? — запитав Фрост.