— Ви давно знаєте?
— Не знаю. Досить давно. Сьогодні зранку нарешті зробила тест. Але й до того кілька тижнів знала — відчувала різницю. І місячного не було.
— Яка затримка?
Вона знизала плечима.
— Принаймні місяць.
Мора відкинулася на спинку стільця. Ріццолі опанувала емоції, тож тепер можна було повернутися до ролі клініциста. Холоднокровного лікаря з практичною порадою напоготові.
— Маєте ще чимало часу для прийняття рішення.
Ріццолі пирхнула, витерла обличчя рукою.
— Нема чого вирішувати.
— Що будете робити?
— Я не можу його народити. Ви знаєте, що не можу.
— Чому?
Ріццолі кинула на неї погляд, призначений для імбецилів.
— Що я робитиму з дитиною?
— Те ж, що й усі інші.
— Ви уявляєте мене матір’ю? — Вона засміялася. — Я не впораюся. Дитина зі мною й місяця не проживе.
— Діти напрочуд витривалі.
— Що ж, я не вмію з ними поводитися.
— З тією дівчинкою, Ноні, ви чудово впоралися.
— Авжеж.
— Справді, Джейн. Вона потяглася до вас. Мене ігнорувала, від власної матері зіщулювалася. А от з вами негайно потоваришувала.
— Це не значить, що з мене вийде матуся. Маленькі діти мене лякають. Я не знаю, що з ними робити, крім як швидко комусь віддати. — Вона різко видихнула, наче на цьому було все. Питання вирішено. — Я не можу. Просто не можу.
Вона підвелася й рушила до дверей.
— Ви сказали агентові Діну?
Ріццолі завмерла, взявшись за ручку дверей.
— Джейн?
— Ні, я йому не говорила.
— Чому?
— Важко вести такі розмови, якщо ми заледве бачимося.
— Вашингтон не на краю землі. Навіть часовий пояс той самий. Можна й зателефонувати. Він хотів би знати.
— А може, й не хотів би. Може, це просто одна з тих проблем, про які він не хотів би чути.
Мора зітхнула.
— Гаразд, визнаю, я не дуже добре його знаю. Але протягом нашої короткої співпраці він видався мені людиною, яка серйозно ставиться до відповідальності.
— Відповідальності? — Ріццолі нарешті розвернулася до неї. — О, так. Ось що я таке. Що таке ця дитина. І він саме з тих бойскаутів, що виконують свій обов’язок.
— Я не це мала на увазі.
— Але ви цілковито праві. Гебріел виконає обов’язок. То й до біса все це. Я не хочу бути для чоловіка проблемою, відповідальністю. Бо вирішувати не йому, а мені. Це мені довелося б ростити цю дитину.
— Ви навіть не дали йому шансу.
— Шансу на що? Стати на коліно й освідчитися? — Ріццолі засміялася.
— Чому ви вважаєте це таким неймовірним? Я бачила вас разом, бачила, як він дивиться на вас. Це не просто роман на одну ніч.
— Не на одну ніч. На два тижні.
— Невже це для вас усе?
— А що ще? Він у Вашингтоні, я тут. — Вона здивовано похитала головою. — Господи, не віриться, що я так піймалася. Це ж має траплятися лише з дурепами.
Вона замовкла. Засміялася.
— Звісно. І хто я після цього?
— Точно не дурепа.
— Тоді невдаха. І надто, чорт забирай, плодюча.
— Коли ви востаннє з ним говорили?
— Минулого тижня. Він потелефонував.
— І ви й не подумали йому розповісти?
— Я тоді не була впевнена.
— Але ж зараз ви впевнені.
— І все одно йому не скажу. Я вирішую, що для мене правильно, не хтось інший.
— Що ви боїтеся від нього почути?
— Що він вмовлятиме мене зіпсувати своє життя. Що скаже, щоб я залишила дитину.
— Ви справді цього боїтеся? Чи радше того, що він її не захоче? Що покине вас, перш ніж ви матимете змогу покинути його?
Ріццолі подивилася на Мору.
— Знаєте що, док?
— Що?
— Іноді ви просто не розумієте, про що говорите.
«А іноді, — подумала Мора, дивлячись, як детектив виходить з її кабінету, — я влучаю просто в яблучко».
Ріццолі з Фростом сиділи в автомобілі. Вентиляція переганяла холодне повітря, на лобове скло падав сніг. Сіре небо цілком відповідало її настрою. Вона тремтіла в похмурній тісноті салону, і кожна нова сніжинка на склі дедалі більше закривала їй огляд. Замикала всередині, немов справляла похорон.
— Тобі вже краще? — запитав Фрост.
— Голова болить. От і все.
— Точно не хочеш, щоб я відвіз тебе в лікарню?
— Мені просто треба купити «Тайленол».
— Ну добре. — Він завів автівку, тоді передумав і вимкнув двигуна. Подивився на неї. — Ріццолі?
— Що?
— Якщо захочеш поговорити про що завгодно, я готовий вислухати.
Вона не відповіла, тільки відвернулася до вікна. До сніжинок, що вкривали скло білою філігранню.