— Ми разом уже скільки, два роки? Ти не розповідаєш про своє життя, — сказав він. — Я, здається, тобі всю голову протуркав балачками про свої стосунки з Еліс. Ти чула про всі наші сварки, хотілося тобі того чи ні. Але знаєш, я дещо збагнув. Ти багато слухаєш, а от сама майже не говориш.
— Нема про що говорити.
Фрост трохи поміркував над почутим. А тоді сказав, майже присоромлено:
— Я ніколи не бачив, як ти плачеш.
Джейн знизала плечима.
— Ну от тепер бачив.
— Слухай, ми наче не надто добре з тобою зійшлися…
— Ти так вважаєш?
Він зашарівся, як завжди в незручних ситуаціях. Його обличчя, мов світлофор, ставало червоне з першим же натяком на зніяковілість.
— Я про те, що ми з тобою наче не приятелі.
— А ти хочеш, щоб ми були приятелями?
— Я не проти.
— Гаразд, ми приятелі, — різко сказала вона. — Усе, поїхали.
— Ріццолі?
— Що?
— Я поруч. Хочу, щоб ти це знала.
Джейн кліпнула й відвернулася до бокового вікна, щоб він не бачив, який вплив справили його слова. Удруге за годину вона відчула, як підступають сльози. Бісові гормони. Вона не знала, чому від сказаного Фростом їй захотілося плакати. Може, від самого факту того, що він був такий добрий до неї. Насправді він завжди був добрий, але тільки зараз вона стала до цього чутлива, і тепер якась її частинка прагнула, щоби Фрост був товстошкірий і нічого не знав про безлад у її житті. Від цих слів вона почувалася вразливою й відкритою й не хотіла, щоб її такою бачили. Так не заробити поваги напарника.
Вона глибоко вдихнула, підвела голову. Промайнула мить, сльози зникли. Вона могла дивитися на нього, зберігаючи хоча б подобу звичного для себе настрою.
— Слухай, мені потрібен «Тайленол» — мовила вона. — Сидітимемо тут цілий день?
Він кивнув, завів двигун. Двірники змахнули сніг зі скла, відкрили небо й білі вулиці. Протягом усього спекотного літа вона чекала на зиму, на сніжну чистоту. А тепер, дивлячись на цей похмурий пейзаж, подумала, що ніколи більше не проклинатиме серпневу спеку.
У п’ятницю ввечері в барі Джей Пі Дойла й розвернутися не можна було, не зачепивши копа. Саме тут вони збиралися після зміни, потеревенити й випити пива — бар стояв трохи далі вулицею від відділку Джамайка-Плейн і лише за десять хвилин пішки від штаб-квартири поліції у «Шредер Плаза». Тож коли Ріццолі того вечора пішла туди вечеряти, вона цілком очікувала побачити чимало знайомих облич.
От чому вона здивувалася, то це тому, що біля стійки посьорбував свій ель Вінс Корсак. До пенсії він був детективом у поліції Ньютона, і бар Дойла був за межами звичної для нього території.
Він помітив її, щойно вона увійшла, помахав рукою.
— Привіт, Ріццолі! Давно не бачилися. — Показав на пов’язку в неї на чолі. — Що сталося?
— О, та нічого. Послизнулася в морзі, наклали кілька швів. А ти що робиш у наших краях?
— Я переїжджаю.
— Що?
— От підписав договір оренди на квартиру тут, неподалік.
— А твій дім у Ньютоні?
— Довго розповідати. Хочеш повечеряти? Я всім поділюся. — Він узяв свого кухля. — Ходімо сядемо в іншому залі. Ці кляті курці засмічують мені легені.
— Раніше це тебе не обходило.
— Ну так, тільки це коли я сам був одним із тих гівнюків.
«Навряд чи є щось, здатне перетворити курця на фаната здорового способу життя краще за інфаркт», — подумала Ріццолі, йдучи за кремезним Корсаком. Хоча він і скинув вагу після серцевого нападу, її все одно вистачило б і на півзахисника в американському футболі — ось кого він нагадав їй, пробираючись крізь п’ятничний натовп.
Вони ввійшли до залу для некурців, де повітря було трохи свіжіше. Корсак обрав столик під ірландським прапором. На стіні висіли взяті в рамки пожовклі вирізки з «Бостон Глоуб» — статті про давно безробітних мерів, давно мертвих політиків. Брати Кеннеді, Тіп О’Ніл та інші сини Ейре, чимало з яких служили в поліції Бостона.
Корсак сів на дерев’яну лавку, пропхав чимале черево за стіл. І все одно зараз він був стрункіший, ніж тоді, в серпні, коли вони разом розслідували серію вбивств. Джейн не могла дивитися на нього, не пригадуючи того літа. Гудіння мух поміж дерев, жахливі знахідки серед листя, які ліси залишали для них. Її досі переслідували видіння про той місяць, коли двоє вбивць об’єдналися заради втілення своїх жахливих фантазій на заможних парах. Корсак був одним із небагатьох людей, які знали, як ця справа вплинула на неї. Вони разом протистояли чудовиськам і вижили, тому між ними існував зв’язок, зміцнілий у розпалі розслідування.