— Як там справи? — запитала вона. Уже здогадуючись, що буде далі.
— Ми з Діаною… ти знаєш, що там відбувається. Ти її бачила.
Ріццолі познайомилася з його дружиною в лікарні, де Корсак одужував від серцевого нападу. Вона під час першої ж зустрічі завважила невиразну мову Діани, її скляні очі. Жінка була ходячою аптечкою: на «Валіумі», на кодеїні — що вдасться випросити в лікарів. Корсак розповів, що цій проблемі вже багато років, але він лишився з дружиною, бо саме так мають чинити чоловіки.
— Як у неї зараз справи?
— Так само. Досі обдовбана по самі вуха.
— Ти ж казав, що все змінюється.
— Так. Я від неї пішов.
Джейн розуміла, що він чекає на її реакцію. Пильно подивилася на нього, не певна, радіти чи переживати. Не певна того, чого він від неї хоче.
— Боже, Корсак, — нарешті вимовила вона. — Ти впевнений?
— Я в усьому своєму клятому житті не був упевненіший. Виїжджаю наступного тижня. Знайшов собі парубоцьке лігво тут, у Джамайка-Плейн. Улаштую все саме так, як сам хочу. Знаєш — широкоекранний телевізор, велетенські бісові колонки, щоб аж барабанні перетинки вибивало.
«Йому п’ятдесят чотири, у нього був серцевий напад, і він збирається пуститися берега, — подумала вона. — Наче підліток, який ніяк не дочекається переїзду до своєї першої квартири».
— Вона й не помітить, що мене немає. Буде щаслива, поки я оплачуватиму її аптечні рахунки. Боже, не знаю, чому я так довго цього не робив. Півжиття змарнував, але кажу тобі: годі. Відтепер важлива кожна хвилина.
— А ваша дочка? Що вона каже?
Корсак пирхнув.
— Наче їй не начхати. Вона тільки грошей у мене просить. «Татку, мені потрібне нове авто. Татку, я хочу поїхати в Канкун». Думаєш, я колись був у тому Канкуні?
Джейн відкинулася на спинку лави й подивилася на нього понад охололими цибульними кільцями.
— Ти розумієш, що робиш?
— Так. Починаю контролювати своє життя. — Він замовк, тоді сказав з обуренням: — Я думав, ти будеш за мене рада.
— Я рада. Гадаю.
— Що то за погляд?
— Який погляд?
— Наче я крила відростив.
— Мушу звикнути до нового Корсака. Наче я зовсім тебе не знаю.
— А це погано?
— Ні. Принаймні ти більше не димиш мені в обличчя.
Вони обидва засміялися. Новий Корсак, на відміну від старого, не просмердить її авто сигаретами.
Він начепив на виделку листок салату і з’їв його мовчки, насупившись, наче для того, щоб його прожувати, потрібна була вся його увага. Або ж для того, щоб порушити наступну тему.
— То як справи у вас із Діном? Досі зустрічаєтеся?
Це запитання, поставлене таким буденним тоном, заскочило Джейн зненацька. То була остання тема, яку вона хотіла б обговорити, і останнє запитання, якого вона від нього чекала. Він не робив таємниці з того, що Гебріел Дін йому не подобався. Джейн він теж не сподобався, коли вперше приєднався до їхнього розслідування тоді, в серпні, махнув значком ФБР і перебрав увесь контроль на себе.
За кілька тижнів між ними все змінилося.
Вона опустила погляд на недоїдену страву, апетит раптово зник. Корсак пильно дивився на неї, вона відчувала. Що довше чекатиме, то менш правдоподібною буде відповідь.
— Усе гаразд, — мовила Джейн. — Хочеш ще пива? Я б не відмовилася від другої склянки коли.
— Він до тебе приїздив?
— Де ж та офіціантка?..
— Коли це було? Кілька тижнів, місяць тому?
— Не знаю…
Вона махнула до офіціантки, яка цього не помітила й повернулася на кухню.
— То ти навіть не стежиш за цим?
— Знаєш, у мене чимало інших справ, — обрубала вона. Тон голосу її видав. Корсак подивився на неї пильним оком поліцейського — оком, що надто багато бачило.
— Такий красунчик, певно, вважає, що на нього будь-яка жінка поведеться.
— Що ти хочеш сказати?
— Я не такий дурний, як може здатися. Бачу, що щось не так, чую в твоєму голосі. І це мене турбує, бо ти заслуговуєш кращого. Значно кращого.
— Я справді не хочу про це говорити.
— Я йому ніколи не довіряв. Казав тобі ще тоді, в серпні. Здається, ти йому тоді теж не довіряла.
Джейн знову махнула офіціантці. Та знову проігнорувала її.
— Є в ефбеерівцях щось підле. У всіх, яких я зустрічав. Вони наче такі улесливі, але ніколи не говорять прямо. Ведуть свої ігри. Вважають себе кращими за копів. Федеральне лайно.
— Гебріел не такий.
— Ні?
— Ні.
— Ти так кажеш, бо запала на нього.
— Чому ми взагалі про це говоримо?