Де ж був ворог?
Вона відкинулася на спинку крісла, думаючи про побачене на аутопсії. Жінка без рук і без обличчя, спаплюжена вбивцею, який забрав не лише життя, а й особистість.
Але ступні? Для чого йому ступні?
Цей убивця, схоже, керується холодною логікою, не збоченням. Він стріляє на ураження, смертельною кулею. Роздягає жертву, але не ґвалтує її. Ампутує ступні й кисті, знімає обличчя. А тоді покидає тіло там, де шкіру скоро згризуть трупожери.
Усе знову зводилося до ступень. Це було нелогічно.
Мора дістала конверта з рентгенівськими знімками, поставила знімки щиколотків у негатоскоп. І знову різка лінія відрубаної плоті шокувала її, але нічого нового вона не побачила, ніяких підказок щодо мотивів убивці.
Вона зняла знімки, поставила рентгени черепа, фронтальний і бічний. Стояла, вдивляючись у кістки обличчя Пані Пацюк, намагаючись уявити, як воно мало виглядати. «Не старша за сорок п’ять років, — думала Мора, — а вже втратила верхні зуби. Уже маєш щелепи старої жінки, кістки твого обличчя гниють ізсередини, ніс провалюється в кратер. І все твоє тіло разом із кінцівками вкрите огидним висипом. Тобі мало бути боляче навіть просто дивитись у дзеркало. А вже вийти на вулицю, перед чужі очі…»
Вона пильно вдивилася в кістки. І подумала: «Я знаю, чому вбивця відрубав їй ступні».
До Різдва лишалося всього два дні, і коли Мора увійшла на територію гарвардського кампуса, він майже спорожнів, головна площа була вкрита шаром білого снігу, заледве зіпсованим нечисленними слідами. Вона йшла доріжкою, несучи свою валізку та великий конверт із рентгенівськими знімками, і відчувала в повітрі металевий присмак майбутнього снігопаду. Де-не-де на голих деревах виднілися самотні мертві листки. Хтось сказав би, що це готова листівка до зимових свят, але Мора бачила в цій картині лише сіру монотонність зими, від якої вже втомилася.
Доки вона дійшла до Музею археології Пібоді, холодна вода вже промочила її шкарпетки, край брюк теж був мокрий. Мора струсила сніг зі взуття й увійшла в будинок, де пахло історією. Дерев’яні сходи рипіли, поки вона спускалася в підвал.
У тьмяному кабінеті докторки Джулі Коулі першими впадали в очі людські черепи, дбайливо розставлені на полицях, — щонайменше з десяток. Самотнє вікно високо вгорі наполовину закривав сніг, і ті крихти світла, що пробивалися крізь отвір, сяяли на голову докторки Коулі. Це була красива жінка з високо зачесаним сивим волоссям, що в холодному освітленні виблискувало циною.
Вони потисли одна одній руки — дивно чоловіче привітання двох жінок.
— Дякую, що погодилися на зустріч, — мовила Мора.
— Цікаво, що ж ви хочете мені показати.
Докторка Коулі ввімкнула лампу. В її жовтуватому світлі кімната раптово здалася теплішою. Більш затишною.
— Люблю працювати в темряві, — сказала вона, показуючи на лептоп, що мерехтів на столі. — Так легше зосередитися. Але на очі у зрілому віці впливає погано.
Мора відкрила валізу, вийняла теку з цифровими знімками.
— Ось фотографії покійної. Боюся, вони доволі неприємні.
Докторка Коулі розгорнула теку й завмерла, дивлячись на знімок понівеченого обличчя Пані Пацюк.
— Давно я не відвідувала розтинів. І точно ніколи їх не любила. — Вона сіла за стіл і глибоко зітхнула. — Кістки здаються набагато чистішими. Якимись менш особистими. Це від вигляду плоті шлунок верне.
— Рентгенівські знімки я теж принесла, якщо ви хочете почати з них.
— Ні, я мушу подивитися на ці, побачити шкіру. — Вона повільно взяла друге фото. Спинилася, з жахом вдивилася в нього й прошепотіла: — Боже мій. Що сталося з руками?
— Кисті відрубано.
Коулі зачудовано подивилася на неї.
— Ким?
— Ми припускаємо, що вбивцею. Він ампутував обидві руки й частково ноги.
— Обличчя, кисті, ноги — це перше, на що я дивилася б для встановлення діагнозу.
— Це може бути причиною для ампутації. Але вам можуть допомогти інші знімки. На них видно висип.
Науковиця взяла інший набір фотографій.
— Так, — промовила тихо, повільно гортаючи їх. — Це цілком може бути…
Мора перевела погляд на ряд черепів на полиці й спитала себе, як може Коулі працювати в цьому кабінеті під пильними поглядами порожніх очниць. Згадала власний кабінет із кімнатними рослинами й зображеннями квітів — ніщо на стінах не нагадувало про смерть.