А тепер вона важко дихала. Збагнула, що тримається поближче до Ріццолі, гостро усвідомлюючи те, що ніхто не прикриває її ззаду. Вона відчула, як піднімаються волосинки на шиї, надзвичайно чутливо дослухалася до звуків і будь-яких натяків на рух у себе за спиною.
Ріццолі зупинилася, світло метнулося праворуч.
— Цей коридор?
— Убиральня в кінці.
Детектив рушила вперед, водячи ліхтариком від стіни до стіни. Біля останніх дверей спинилася, наче заздалегідь знаючи, що за ними побачить дещо неприємне. Вона посвітила в кімнату й пильно вдивилась у мазки крові на кахлях підлоги. Коротко повела по стінах, повз кабінку, порцелянові пісуари й умивальники з плямами іржі. Тоді знову перевела промінь на підлогу, наче його магнітом вабило туди, де лежало тіло.
Місце смерті має свою особливу силу. Таке місце зберігає пам’ять про те, що сталося, ще довго після того, як тіло виносять, а кров змивають. Воно затримує відгомін криків, береже запах страху. І, наче чорна діра, засмоктує у свій вир увагу живих, які не можуть відвернутися, не можуть опиратися погляду в пекло.
Ріццолі присіла над закривавленими кахлями.
— Постріл був чистий, у серце, — сказала Мора, присідаючи поряд з нею. — Тампонада перикарда призвела до раптової зупинки серця. Саме тому на підлозі так мало крові. Серце не билося, кровообіг зупинився. Коли він ампутував їй кінцівки, то рубав уже мертве тіло.
Вони замовкли, не зводячи очей з брунатних плям. У вбиральні вікон не було, світла з вулиці не побачиш. Той, хто підняв на жінку ножа, міг не поспішати, міг безперешкодно займатися своєю різаниною. Не треба було глушити крики, не було жодної загрози. Він міг у зручному темпі розтинати шкіру й суглоби, збираючи свої тілесні скарби.
А закінчивши, покинув тіло в царстві паразитів, на бенкет пацюкам і тарганам, які мали знищити ту плоть, що ще лишилася.
Мора підвелася, важко дихаючи. Хоча в будівлі було дуже холодно, руки в рукавицях пітніли, серце калатало.
— Можемо йти? — запитала вона.
— Зачекайте. Я ще роздивлюся.
— Тут більше немає на що дивитися.
— Ми ж щойно прийшли, док.
Мора глянула в темний коридор і здригнулася. Відчула дивний порух повітря, мов холодне дихання, від якого піднялися волосинки на шиї. «Двері, — раптом подумала вона. — Ми лишили двері до провулка незамкненими».
Ріццолі досі сиділа над плямами, повільно прочісуючи «маґлайтом» кахлі, зосереджена тільки на крові. «Вона не боїться, — подумала Мора. — То чого мені боятися? Спокійно, спокійно».
Вона побокувала до коридору. Тримаючи ліхтарик мов шаблю, швидко рубонула променем темряву.
Нічого не побачила.
Волосинки на шиї стояли дибки.
— Ріццолі, — прошепотіла вона. — Можемо піти, негайно?
Тільки тоді детектив почула напруження в Мориному голосі. Запитала, так само тихо:
— Що таке?
— Я хочу піти.
— Чому?
Мора вдивлялась у темряву коридору.
— Щось тут не так.
— Ви щось чули?
— Просто ходімо звідси, гаразд?
Ріццолі підвелася. М’яко погодилася:
— Гаразд.
Вона пройшла повз Мору до коридору. Зупинилася, наче винюхуючи можливу загрозу в повітрі. «Безстрашна Ріццолі, завжди попереду», — подумала Мора, йдучи слідом за детективом через залу ресторану. Вони увійшли в кухню, блимаючи ліхтариками. «Ідеальні цілі, — усвідомила вона. — Ідемо, рипимо підлогою, і наші ліхтарики все одно що мішені».
Мора відчула подих холодного повітря й витріщилася на силует чоловіка, що стояв у проході. Коли між тіней раптово загриміли голоси, ошелешено завмерла.
Ріццолі, вже у бойовій позиції, закричала:
— Аніруш!
— Кидай зброю!
— Я сказала, аніруш, мудило! — звеліла детектив.
— Поліція Бостона! Я з поліції Бостона!
— Якого біса…
Промінь ліхтарика Ріццолі раптом освітив обличчя чоловіка. Він підняв руки, мружачись від яскравого світла. Запала довга тиша.
Ріццолі з огидою пирхнула:
— От лайно.
— Так, я теж радий тебе бачити, — сказав детектив Кроу. — Я так розумію, тут відбувається все найцікавіше.
— Я б тобі голову, до дідька, могла знести, — мовила Ріццолі. — Хоч попередив би, що будеш тут…
Вона замовкла й завмерла, коли з’явився другий силует. Високий чоловік із котячою грацією проминув Кроу і ступив до кола світла від ліхтарика Ріццолі. Світло раптом здригнулося — рука затремтіла, не втримала.
— Привіт, Джейн, — промовив Гебріел Дін.
Довга тиша в темряві здавалася електрично зарядженою.