Ріццолі дивилася, як він їде геть, і думала: «Трахалися, мов кролики, і тому я в це втрапила».
Вона затремтіла й подивилася на небо. Була лише четверта година, а здавалося, що ніч уже наповзає, забирає останнє сіре світло дня. Рукавиць вона не взяла, тож поки діставала ключі й відчиняла двері автомобіля, вітер боляче кусав пальці. Уже всередині спробувала вставити ключа в замок запалювання, але руки не слухалися й пальці майже не відчувалися.
Вставивши ключа, Ріццолі завмерла.
Раптом подумала про руки прокажених, про стерті на кукси пальці.
І неясно пригадала якесь запитання про руки жінки. Щось згадане мимохідь, проігнороване.
«Вона сказала, що я нечемна, бо спитала, чому в тієї пані пальців не було».
Джейн вийшла з автомобіля й повернулася до воріт. Подзвонила у дзвін, ще раз і ще.
Нарешті з’явилася сестра Ізабелла. Старе обличчя невдоволено дивилося на неї крізь залізні ґрати.
— Я мушу поговорити з дівчинкою, — сказала Ріццолі. — З дочкою місіс Отіс.
Вона знайшла Ноні саму-самісіньку в старій класній кімнаті в кінці коридору: вона вимахувала під стільцем міцними ніжками, на учительському столі перед нею були розсипані кольорові олівці. На кухні абатства, де місіс Отіс зараз готувала вечерю для сестер, було тепліше, і аромат свіжоспеченого печива з шоколадними крихтами долітав навіть до цього похмурого краю крила, утім Ноні вирішила сховатись у цій холодній кімнаті, подалі від гострого язика й несхвального погляду матері. Дівча наче й не помічало холоду. Воно стискало в ручці лаймово-зелений олівець і, зосереджено висунувши кінчик язика, захоплено малювало іскри, що вилітали з голови чоловіка.
— Зараз буде вибух, — пояснила малеча. — Смертельні промені підсмажують йому мозок, і він вибухне. Коли готуєш щось у мікрохвильовці, воно, буває, вибухає. От і тут так.
— Смертельні промені зелені? — запитала Ріццолі.
Ноні підвела до неї очі.
— А вони мають бути іншого кольору?
— Не знаю. Завжди думала, що смертельні промені, ну, срібні.
— У мене немає срібного олівця. Конрад у школі забрав мій і не повернув.
— Гадаю, зелені теж спрацюють.
Переконана, дівчинка повернулася до малювання. Взяла блакитного олівця, додала до променів шипи, і вони стали схожі на стріли, що дощем лилися на нещасну жертву. Узагалі на столі було чимало нещасних жертв. Галерея малюнків показувала космічні кораблі, що стріляли вниз, і синіх чужинців, які відрубували голови: то були недружні прибульці. Дівчинка, яка їх намалювала, сама здавалася Ріццолі чужинкою, маленьким гремліном із циганськими очима, який ховався там, де його ніхто не потривожить.
Вона обрала собі гнітючий прихисток. Класною кімнатою, схоже, давно не користалися, голі стіни були пошрамовані численними слідами від кнопок і пожовклої липкої стрічки. У дальньому кутку складені старі учнівські парти. Дерев’яна підлога далеко не першої молодості. Єдине світло, що падало з вікон, фарбувало все похмурими відтінками сірого.
Ноні почала наступний малюнок із серії звірств прибульців. Жертва зелених смертельних променів дістала зяючу діру в голові, з якої вилітали пурпурові краплі. Над нею виникла кулька з передсмертним криком:
«АААААААА!»
— Ноні, пам’ятаєш, як ми з тобою говорили?
Темні кучері підстрибнули в кивку.
— Ти більше не приходила до мене в гості.
— Так, я бігала у справах.
— Тобі варто перестати бігати. Треба навчитися сидіти спокійно.
У цьому вчувався відгомін дорослого голосу. «Перестань бігати, Ноні!»
— І не треба так сумувати, — додала дівчинка, обираючи новий олівець.
Ріццолі мовчки дивилася, як вона малює яскраво-червоні бризки з вибуху в голові. «Господи, — подумала. — Дівчинка помітила. Цей маленький безстрашний гремлін бачить більше за інших».
— У тебе дуже гострий зір, — сказала вона. — Ти багато чого бачиш, так?
— Якось бачила, як картоплина вибухнула. У мікрохвильовці.
— Ти минулого разу розповідала нам про сестру Урсулу. Сказала, що вона на тебе сварилася.
— Правда.
— Вона казала, що ти нечемна, бо питала про руки пані. Пам’ятаєш?
Ноні глянула на неї, темне око визирнуло з-під кучерів.
— Я думала, ти хочеш знати тільки про сестру Каміллу.
— І про Урсулу теж хочу. І про ту жінку, в якої щось не так було з руками. Що ти мала на увазі?
— У неї не було пальців.
Ноні взяла чорний олівець і намалювала над жертвою вибуху пташку. Хижу пташку з величезними чорними крильми.
— Грифи, — повідомила вона. — Вони їдять тебе, коли ти мертвий.