«Ну от, — подумала Ріццолі. — Мушу покладатися на слова дівчинки, яка малює прибульців і смертельні промені».
Вона нахилилася до неї. Тихо запитала:
— Де ти бачила цю жінку, Ноні?
Ноні поклала олівця і втомлено зітхнула.
— Ну добре. Якщо вже тобі так треба знати.
Вона скочила зі стільця.
— Ти куди?
— Покажу тобі, де та пані була.
Куртка Ноні була для неї завелика настільки, що вона скидалася на маленького чоловічка з реклами шин «Мішлен». Ріццолі йшла слідами її гумових чобітків і почувалася сумирним рядовим, що маршує за цілеспрямованим генералом. Ноні провела її через двір абатства, повз фонтан, на якому лежав сніг, мов шари на весільному торті. Вона спинилася біля воріт і показала пальцем.
— Вона була там.
— За ворітьми?
— Ага. На обличчі був великий шарф. Наче вона збиралася грабувати банк.
— То обличчя ти не бачила?
Дівчинка похитала головою, кучері розлетілися.
— Ця пані до тебе говорила?
— Ні, чоловік говорив.
Ріццолі витріщилася на неї.
— З нею був чоловік?
— Він просив їх впустити, бо їм треба було поговорити з сестрою Урсулою. Але це проти правил, я їм так і сказала. Якщо сестра порушить правило, її викинуть звідси. Мама каже, що сестрам немає куди піти, тож вони ніколи не порушують правила, бо бояться опинитися за ворітьми. — Ноні замовкла. Підвела на неї очі та з гордістю сказала: — А от я постійно ходжу за ворота.
«Це тому, що ти нічого не боїшся. Ти безстрашна».
Дівчинка почала витоптувати лінію в снігу, маленькі рожеві чобітки маршували з солдатською ритмічністю. Вона протоптала одну стежину, тоді розвернулася й рушила назад паралельною лінією. «Вона вважає себе непереможною, — подумала Ріццолі. — Але насправді вона така маленька і вразлива. Маленька дівчинка у величезній куртці».
— А що було далі, Ноні?
Дівчинка закінчила тупцяти снігом й різко спинилася, зосередившись на своїх укритих сніжною кіркою чобітках.
— Пані просунула у ворота листа. — Ноні нахилилася вперед і прошепотіла: — І я побачила, що в неї немає пальців.
— Ти передала листа сестрі Урсулі?
Дівчинка кивнула, кучері знову застрибали, мов пружинки.
— І вона вийшла. Одразу ж.
— Вона говорила з тими людьми?
Дівча похитало головою.
— Чому ні?
— Бо коли вона вийшла, вони вже пішли.
Ріццолі озирнулася на тротуар, де стояли двоє гостей і просили вперту дитину впустити їх за ворота.
Волосинки на шиї раптом заворушилися.
«Пані Пацюк. Вона тут була».
16
Ріццолі вийшла з лікарняного ліфта, швидко пройшла повз оголошення «Усі відвідувачі повинні зареєструватися» й увірвалася через подвійні двері до відділення інтенсивної терапії. Була перша година ночі, і світло у відділенні було тьмяне, щоб пацієнти могли поспати. З яскраво освітленого коридору вона потрапила до кімнати, де медсестри здавалися безликими силуетами. Лише в одному боксі горіло повноцінне світло, воно вабило до себе, мов маяк.
Чорношкіра жінка-коп, яка стояла біля боксу, привіталася з Ріццолі.
— Привіт, детективе. Швидко доїхали.
— Вона ще нічого не сказала?
— Вона не може. У неї досі трубка в горлі. Але вона точно отямилася. Очі розплющені, і я чула, як медсестра казала, що вона виконує вказівки. Бачу, всі дуже здивовані тим, що вона взагалі прийшла до тями.
Увагу Ріццолі привернуло верещання сигналізації системи вентиляції легень. Зазирнувши до боксу, вона побачила, що ліжко оточили медики, впізнала нейрохірурга Юеня й терапевта Саткліффа, чий білявий хвіст здавався дивно недоречним у цьому зібранні похмурих професіоналів.
— Що відбувається?
— Не знаю. Щось із тиском. Лікар Саткліфф прибіг, щойно почався цей безлад. Тоді з’явився лікар Юень, і відтоді вони метушаться над нею. — Жінка похитала головою. — Здається, справи йдуть не дуже добре. Машини верещать, немов скажені.
— Боже, тільки не кажіть, що ми її втратимо, щойно вона прокинулася.
Ріццолі протиснулася до боксу. Від яскравого світла втомленим очам було боляче. Сестру Урсулу, закриту тісним колом персоналу, видно не було, але вона бачила монітори над ліжком: серцевий ритм стрибав, мов камінчик по воді.
— Вона намагається витягнути трубку! — сказала медсестра.
— Прив’яжіть їй руку!
— …Урсуло, заспокойтеся. Спробуйте заспокоїтися.
— Систолічний падає до вісімдесяти…
— Чому вона така червона? — завважив Юень. — Подивіться на обличчя.