Біля ліжка Урсули стояв лікар Саткліфф — щось писав у карті. Ручка повільно зупинилася, кінчиком на папері, наче він ніяк не міг сформулювати наступне речення.
— Лікарю Саткліфф? — озвалася Мора.
Він подивився на неї. На засмаглому обличчі окреслилися нові зморшки від утоми.
— Детектив Ріццолі просила зайти. Сказала, що ви збираєтеся зняти її з апарата.
— Ви знову трохи зарано. Доктор Юень вирішив почекати день-два. Хоче спочатку подивитися на електроенцефалограму. — Він знову опустив очі до своїх нотаток. — Яка іронія, згодні? Скільки сторінок тексту присвячено її останнім дням на землі! А все життя до того вмістилося в один короткий абзац. Щось у цьому не так. Це образливо.
— Принаймні ви знайомитеся з пацієнтами, поки вони ще дихають. Я такого привілею не маю.
— Навряд чи мені сподобалася б ваша робота, докторко Айлс.
— Бувають дні, коли вона й мене не тішить.
— То чому ви її обрали? Чому мертві, а не живі?
— Вони заслуговують на увагу. Вони хочуть, щоб ми знали причину їхньої смерті.
Він подивився на Урсулу.
— Якщо вам цікаво, що тут пішло не так, я вам відповім. Ми недостатньо швидко відреагували. Стояли й дивилися на її паніку, а треба було ввести седативне. Якби ж ми заспокоїли її раніше…
— Хочете сказати, що серцевий напад стався від паніки?
— Так все почалося. Спочатку різко зросли тиск і пульс. Тоді тиск упав, почалася аритмія. Двадцять хвилин пішло на те, щоби вирівняти ритм.
— Що показує ЕКГ?
— Гострий інфаркт міокарда. Тепер вона у глибокій комі, не реагують зіниці, немає реакції на сильний біль. Мозок майже точно дістав незворотні пошкодження.
— Трохи зарано так говорити, хіба ні?
— Я реаліст. Доктор Юень сподівається її витягнути, але він хірург. Дбає про свою статистику. Якщо пацієнт пережив операцію, він може зробити позначку про успіх. Навіть якщо пацієнт стане овочем.
Мора підійшла до ліжка, насупилася, дивлячись на пацієнтку.
— Чому вона така набрякла?
— Ми вливали чимало рідини, намагаючись підняти тиск. Тому обличчя спухло.
Мора подивилася на руки, побачила червонуваті пухирі.
— Це схоже на остаточну кропивницю. Які ліки вона отримала?
— Звичайний реанімаційний коктейль. Протиаритмійне. Допамін.
— Гадаю, вам слід замовити токсикологічне обстеження.
— Перепрошую?
— Була непояснювана зупинка серця. А кропивниця нагадує реакцію на ліки.
— Ми зазвичай не замовляємо токсикологію лише тому, що пацієнта реанімували.
— А в цьому випадку слід замовити.
— Чому? Думаєте, ми зробили помилку? Дали їй те, чого не варто було?
Тепер він наче захищався, втома перейшла у злість.
— Вона — свідок злочину, — завважила Мора. — Єдиний свідок.
— Ми цілу годину намагалися врятувати їй життя. А ви тепер натякаєте, що нам не можна довіряти.
— Слухайте, я намагаюся ретельно підійти до справи.
— Гаразд. — Він згорнув карту. — Зробимо токсикологічне обстеження, спеціально для вас.
З цими словами Саткліфф вийшов.
Мора лишилася в боксі, дивилася на Урсулу, яка лежала, омита м’яким похоронним світлом лампи біля ліжка. Звичайного для реанімації сміття видно не було. Використані шприци, порожні ампули й стерильні обгортки, що зазвичай супроводжують реанімаційні заходи, вже прибрали. Груди пацієнтки здіймалися й опадали лише завдяки повітрю, яке закачувала їй у легені машина.
Мора взяла ліхтарика й посвітила Урсулі в очі.
Зіниці не відреагували на світло.
Вона випросталася й раптом відчула, що хтось спостерігає за нею. Розвернулася й була заскочена, побачивши у проході отця Брофі.
— Потелефонувала медсестра, — сказав він. — Вони думають, що вже час.
У нього під очима були синці, щелепа потемнішала від щетини. Він був одягнений у священицьке вбрання, як і завжди, але сорочка о цій порі була зім’ята. Мора уявила, як він встає з ліжка, намацує одяг. Автоматично тягнеться по сорочку, полишаючи теплу спальню.
— Мені піти? — запитав священик. — Можу повернутися пізніше.
— Ні, отче, заходьте. Я переглядала карту.
Він кивнув і увійшов до боксу, який одразу ж став надто маленьким, надто інтимним.