Мора взяла карту, залишену Саткліффом. Сівши на стілець біля ліжка, раптом гостро усвідомила свій власний запах і запитала себе, чи Брофі теж його відчуває. Запах Віктора. Запах сексу. Священик почав тихо промовляти молитву, і вона змусила себе зосередитися на записах медсестер.
«00:15: показники: тиск до 130/90, пульс 80. Очі розплющені. Робить свідомі рухи. Стискає праву руку за вказівкою. Викликано лікарів Юеня й Саткліффа засвідчити зміни у статусі.
00:43: тиск до 180/100, пульс 120. На місці лікар Саткліфф. Пацієнтка збуджена, намагається дістати ендотрахеальну трубку.
00:50: систолічний тиск впав до 110. Розчервонілася, дуже збуджена. На місці доктор Юень.
00:55: систолічний 85, пульс 180. Поставлено крапельницю…»
З тим, як падав тиск, нотатки ставали дедалі стислішими, почерк поспішним, аж доки не перетворився на ледь розбірливу писанину. Мора уявляла, як розгорталися події в боксі. Метушливий пошук шприців і систем для крапельниць. Медсестри, що поспіхом носяться туди-сюди по ліки. Розриваються стерильні обгортки, спорожнюються ампули, в шаленому темпі вираховуються потрібні дози. І все це поки пацієнтка б’ється, поки падає тиск.
«01:00: оголошено синій код».
Тепер інший почерк. Інша медсестра взялася занотовувати події. Нові записи охайні, методичні — робота людини, чий обов’язок під час оголошеного коду полягав лише у спостереженні й документуванні.
«Шлуночкова фібриляція. Кардіостимуляція на 300 джоулів. Внутрівенну крапельницю з лідокаїном збільшено до 4 мг/хв.
Повторна кардіостимуляція, 400 джоулів. Фібриляція триває.
Зіниці розширені, але на світло реагують…»
«Не здаватися, — подумала Мора. — Поки зіниці реагують. Поки є шанс».
Вона пригадала перший синій код, яким керувала в інтернатурі, і те, як не хотілося визнавати поразку, навіть коли стало ясно, що пацієнта вже не врятувати. Але за дверима стояла родина того чоловіка — дружина і двоє синів-підлітків, і саме про обличчя тих хлопців думала Мора, знову й знову заряджаючи дефібрилятор. Обидва були високі, як дорослі чоловіки, з довжелезними ступнями й прищавими обличчями, але плакали по-дитячому, і вона продовжувала реанімацію ще довго після того, як це стало марно, думаючи: ще один розряд. Ще один.
Вона збагнула, що отець Брофі замовк. Підвела на нього очі й зрозуміла, що він дивиться на неї, так пильно, що відчула в цьому вторгнення до її особистого простору.
І водночас — дивне збудження.
Мора згорнула карту холодним діловим жестом, щоби приховати збентеження. Вона щойно була в ліжку з Віктором, і от її вже тягне до іншого чоловіка — ще й до якого. Кішки в охоті приваблюють котів своїм запахом. Може, вона сама випромінювала такий сигнал, запах доступної жінки? Жінки, яка так довго обходилася без сексу, що зараз не могла ним насититися?
Вона підвелася, взяла пальто. Отець Брофі ступив крок до неї, щоб допомогти вдягнутися. Стояв зовсім поруч, тримаючи пальто, поки вона опускала руки в рукави. Відчула, як його рука торкнулася її волосся — випадково, нічого більше, але тілом пробігло тривожне тремтіння. Вона відійшла, швидко застібаючись.
— Поки ви не пішли, — мовив він, — хочу дещо вам показати. Підете зі мною?
— Куди?
— На четвертий поверх.
Мора спантеличено пішла слідом за ним до ліфта. Вони ввійшли досередини, знову опинившись разом у замкненому просторі, надто близько. Вона тримала обидві руки в кишенях і стоїчно спостерігала за зміною поверхів на табло, думаючи, чи не гріх це — вважати священика привабливим.
Якщо й не гріх, то дурниця точно.
Нарешті двері ліфта відчинилися, вона пішла за ним коридором, через кілька подвійних дверей, до кардіологічного відділення. Як і в інтенсивній терапії, тут на ніч приглушували світло. Він провів її через морок до моніторів ЕКГ.
Повна медсестра, що сиділа перед моніторами, підвела до них очі й показала всі зуби в широкій усмішці.
— Отче Брофі. На нічний обхід вийшли?
Священик торкнувся її плеча дружнім легким жестом, що свідчив про тепле приятелювання. Мора пригадала, як уперше побачила Брофі на засніженому подвір’ї під вікнами кімнати Камілли. Як він поклав заспокійливу долоню на плече літньої черниці, яка привіталася з ним. Цей чоловік не боявся ділитися теплом свого дотику.
— Добривечір, Кейтлін, — мовив він, і в його голосі раптом вчулися м’які переливи бостонської ірландської говірки. — То у вас тут спокійно?
— Наразі так, дайте по дереву постукаю. То сестри викликали вас до когось?