«Хай Бог вам радість принесе й позбавить від тривог».
Вона ввійшла в лабораторію судово-медичної експертизи на Олбані-стріт, де в холі висів велетенський напис із фольги: «МИР ЗЕМЛІ».
Луїз глянула на неї й усміхнулася:
— Ви сьогодні така щаслива.
— Дуже рада знову бачити сонце.
— Насолоджуйтеся, поки можна. Чула, завтра ввечері знову сніжитиме.
— Мене цілком влаштовує сніг на Святвечір. — Мора взяла жменю шоколадних цукерок із тарілки на столі Луїз. — Що в нас сьогодні за розкладом?
— Учора нічого не було. Гадаю, помирати на Різдво нікому не хочеться. Лікар Брістол має бути в суді о десятій, а тоді одразу поїде додому, якщо ви його прикриєте.
— Якщо все буде тихо, я й сама піду з роботи раніше.
Луїз здивовано вигнула брову.
— Сподіваюся, маєте хороший привід.
— Ще б пак, — зі сміхом відповіла Мора. — Поїду за покупками.
Вона ввійшла до свого кабінету, і навіть високий стос лабораторних звітів і розшифрувань, які треба було переглянути, не погіршив її настрою. Мора сіла за стіл і занурилася в роботу: перекусюючи цукерками, пропустила обід, сподіваючись о третій звільнитися й рушити одразу ж у супермаркет на П’ятій авеню.
На візит Гебріела Діна вона не розраховувала. Він прийшов о пів на третю, і Мора геть не здогадувалася, наскільки це змінить її плани. Він був незворушний, як завжди, і її знову вразило те, як між темпераментною Ріццолі та цим холодним загадковим чоловіком могло щось бути.
— Я по обіді лечу назад до Вашингтона, — сказав він, опускаючи на підлогу свій кейс. — Хотів до від’їзду почути вашу думку стосовно однієї теми.
— Авжеж.
— Можна спочатку подивитися на тіло невідомої?
— У звіті про аутопсію є все.
— Я все одно волів би побачити її на власні очі.
Мора підвелася.
— Мушу вас попередити, видовище неприємне.
Холод лише вповільнює процес розкладання, не зупиняє його. Розстібаючи мішок із тілом, Мора підготувалася до запахів. Вона вже попередила Діна про вигляд тіла, тож він навіть не здригнувся, коли білий пластик розійшовся, відкриваючи м’язи там, де мало би бути обличчя.
— Його повністю зрізали, — сказала Мора. — Надрізали шкіру по лінії росту волосся, здерли донизу й відрізали під підборіддям. Наче зірвали маску.
— Нападник забрав шкіру?
— Не тільки її.
Вона розстібнула мішок до кінця, і звідти долинув сморід, що змусив пошкодувати про відсутність маски й окулярів. Але Дін просив про поверховий огляд, тож вони мали лише рукавички.
— Кисті, — завважив агент.
— Обидві ампутовані, так само як і ступні. Ми спочатку думали, що маємо справу з колекціонером, який розглядає частини тіл як трофеї. Іншим варіантом було те, що вбивця намагався приховати особистість жертви. Ані обличчя, ані відбитків пальців. Він мусив мати для цього практичні причини.
— Ступні тут ні до чого.
— Так, вони не вписуються. Тому я й зрозуміла, що має бути інша причина для ампутації — приховати не її особистість, а діагноз, проказу.
— Ці вузли були по всій шкірі? Це все — від хвороби Гансена?
— Такі пошкодження шкіри називаються вузлувата еритема. Це реакція на лікування — вона, ймовірно, пила антибіотики від прокази. Тому на біопсії шкіри не видно активних бактерій.
— Отже, висип спричиняє не сама хвороба?
— Ні, це побічний ефект нещодавньої терапії антибіотиками. Судячи з рентгенівських знімків, вона була давно хвора, перш ніж почала лікуватися, — може, кілька років. — Мора подивилася на Діна. — Ви побачили достатньо?
Він кивнув.
— Тепер я хочу вам дещо показати.
Нагорі, в її кабінеті, агент відкрив свою валізку й дістав папку.
— Після нашої вчорашньої зустрічі я зателефонував до Інтерполу і зробив запит на інформацію щодо різанини в Барі. Ось що мені надіслали факсом з особливого відділу Центрального бюро розслідувань Індії. На додачу до цього були ще цифрові знімки, які я отримав електронною поштою.
Мора розгорнула теку, побачила верхню сторінку.
— Це поліційний звіт.
— Від поліції штату Андхра-Прадеш, на території якого лежить селище Бара.
— Який статус розслідування?
— Воно триває. Справу порушили рік тому, і прогресу практично не було. Сумніваюся, що її колись розкриють. Не впевнений навіть у тому, чи високий вона має пріоритет.