Цього року Френкі кінець.
Вона штовхала свій візок крізь натовп у гіпермаркеті, шукаючи для брата еквівалент сушеної жаби. З динаміків лунали різдвяні пісні, механічні Санти вітали її своїм «хо-хо-хо», поки Джейн похмуро і вперто рухалась рядами, прикрашеними блискучими гірляндами. Батькові купила мокасини на флісі. Мамі — чайник з Ірландії, з орнаментом із крихітних трояндових бутонів. Молодшому брату, Майклу — картатий халат, а його новій дівчині Айрін — довгі сережки з криваво-червоного австрійського кришталю. Купила навіть подарунки малим Айрін — однакові зимові комбінезони з лампасами.
А от для придурка Френкі нічого не було.
Джейн заїхала до відділу з чоловічою білизною. Тут був шанс. Френкі, морпіх-мачо, в рожевих стрінгах? Ні, надто огидно — навіть вона не опуститься до такого. Вона їхала повз спортивні труси, а побачивши боксери, раптом подумала не про Френкі, а про Гебріела з його сірими костюмами й нудними краватками. У нього стримані, консервативні вподобання, аж до нижньої білизни. Цей чоловік може довести жінку до сказу, бо вона так і не розумітиме, що між ними відбувається. Так і не знатиме, чи під цим сірим костюмом б’ється справжнє серце.
Вона різко виїхала з ряду, рушила далі. «Зосередься, чорт забирай. Щось для Френкі. Книжку?» На думку спадало кілька підхожих назв. «Довідник із хороших манер, або Як не бути гівнюком». Шкода, що такого немає, на нього був би попит. Вона проїжджала ряд за рядом, усе шукала, шукала.
А тоді різко зупинилася. У горлі запекло, пальці на ручці візка заніміли.
Ріццолі дивилася на відділ дитячих товарів. Побачила маленькі фланелеві піжамки з вишитими каченятами. Схожі на лялькові рукавички, й чобітки, й пухнасті шапочки з балабонами. Стоси рожевих і блакитних ковдрочок для немовлят. Її увагу привернули саме ковдри.
Вона згадала, як Камілла загорнула своє мертве немовля в ніжно-блакитну вовну, огорнула материнською любов’ю, материнським горем.
Кілька разів продзвенів телефон, перш ніж пробитися через цей транс. Вона дістала його, здавлено відповіла:
— Ріццолі.
— Привіт, детективе. Це Волт ДеҐрут.
ДеҐрут працював у лабораторії ДНК. Зазвичай це Ріццолі йому телефонувала, намагаючись підігнати й швидше отримати результати аналізів. Сьогодні ж відповіла похмуро:
— То що ти для мене маєш?
Її очі знову відшукали дитячі ковдрочки.
— Ми звірили материнську ДНК з немовлям, якого ви знайшли в ставку.
— Так?
— Жертва, Камілла Маджіннес, точно мати цієї дитини.
Ріццолі зітхнула.
— Дякую, Волте, — пробуркотіла вона. — Ми так і думали.
— Чекай, це ще не все.
— Не все?
— Є те, чого ви навряд чи очікували. Стосовно батька дитини.
І вона знову повністю зосередилася на Волтовому голосі. На тому, що він збирався їй сказати.
— Що з батьком?
— Я знаю, хто він.
18
Ріццолі в’їхала в сутінкову сірість, заледве бачачи дорогу крізь туман люті. Придбані подарунки були звалені на задньому сидінні разом з обгортковим папером і стрічками, але вона більше не думала про Різдво. На думці в неї була юна дівчинка, що босоніж стояла в снігу. Дівчинка, яка шукала болю, щоби приховати свою агонію. Та ніщо не могло зрівнятися з її таємною мукою, жодні молитви чи шмагання не могли втишити крик душі.
Коли детектив нарешті проїхала між гранітними колонами до будинку батьків Камілли, була вже майже п’ята, і плечі в неї затерпли від довгої подорожі. Вона вийшла з автомобіля, вдихнула колюче солоне повітря. Піднялася сходами, натисла на кнопку дзвінка.
Їй відчинила темнокоса домоправителька, Марія.
— Вибачте, детективе, місіс Маджіннес немає. Вона на вас чекала?
— Ні. Коли вона повернеться?
— Вони з хлопцями поїхали на закупи. Мають повернутися до вечері. Гадаю, це ще година.
— Тоді я зачекаю.
— Я не певна…
— Складу компанію містерові Маджіннесу, якщо ви не проти.
Марія нерішуче впустила її в будинок. Жінка звикла слухатися інших і не стала б зачиняти двері перед правоохоронцями.
Ріццолі не потрібно було показувати дорогу: вона пройшла тією ж полірованою підлогою, що й минулого разу, повз ті ж морські пейзажі й увійшла до морської кімнати. Протока Нантакет-Саунд мала зловісний вигляд, вітер гнав хвилі з білими баранцями. Рендолл Маджіннес лежав у лікарняному ліжку на правому боці, розвернувшись обличчям до вікна, щоби бачити, як збирається шторм. Місце в першому ряду на виставу природи.
Медсестра, яка сиділа поряд із ним, помітила відвідувачку, підвелася.