— Вітаю.
— Я детектив Ріццолі, поліція Бостона. Чекаю на місіс Маджіннес, то вирішила зазирнути до містера Маджіннеса, дізнатися, як у нього справи.
— Без змін.
— Як взагалі він прогресує після удару?
— Ми вже кілька місяців займаємося фізіотерапією, але порушення дуже серйозні.
— Вони незворотні?
Медсестра глянула на пацієнта, тоді жестом показала Ріццолі, щоб вона йшла за нею.
У коридорі вона мовила:
— Не люблю говорити про нього, коли він чує. Знаю, він усе розуміє.
— Звідки ви знаєте?
— З того, як він дивиться, як реагує на різні речі. Хоча він і не говорить, мозок у нього працює. Сьогодні я ставила його улюблену оперу, «Богему», і бачила в його очах сльози.
— Може, це не від музики, а від відчаю.
— Авжеж, він має для цього привід. Минуло вісім місяців, а краще майже не стало. Прогноз дуже похмурий. Він майже точно вже не зможе ходити, буде паралізований з одного боку. І щодо мови… — Вона сумно похитала головою. — Інсульт був обширний.
Ріццолі розвернулася до морської кімнати.
— Якщо хочете піти випити кави чи просто пройтися, я радо з ним посиджу.
— Ви не проти?
— Хіба що йому потрібен особливий догляд.
— Ні, нічого такого не треба. Просто поговоріть з ним. Він буде вдячний.
— Так. Поговорю.
Детектив повернулася до морської кімнати, підсунула стілець ближче до ліжка. Сіла так, щоб бачити очі Рендолла Маджіннеса. Щоб він точно не уник її погляду.
— Привіт, Рендолле, — мовила вона. — Пам’ятаєте мене? Детектив Ріццолі. Я розслідую вбивство вашої дочки. Ви ж знаєте, що Камілла померла, правда?
Вона побачила спалах смутку в сірих очах. Визнання того, що він розуміє. Що він за нею тужить.
— Яка ж вона була красуня, ваша Камілла. Але ви й це знаєте, так? Чи ж можна інакше? Щодня ви бачили її в цьому домі. Бачили, як вона виросла, стала молодою жінкою. — Ріццолі помовчала. — І бачили, як вона зламалася.
Очі пильно дивилися на неї, всотували кожне слово.
— То коли ти почав її трахати, Рендолле?
За вікном над протокою носився вітер. Навіть у напівзгаслому світлі білі баранці яскраво сяяли — мазки бурі в темному морі.
Рендол Маджіннес більше не дивився на неї. Він перевів погляд униз, відчайдушно уникаючи її очей.
— Їй було всього лиш вісім, коли її мати вкоротила собі віку. І от у Камілли немає нікого, крім татка. Вона потребує тебе. Довіряє тобі. А ти? — Ріццолі з огидою похитала головою. — Ти знав, яка вона тендітна. Знав, чому вона виходила на сніг босоніж. Чому замикалася в кімнаті. Чому втекла в монастир. Вона від тебе втікала.
Детектив схилилася над чоловіком. Достатньо близько, щоби вловити слабкий запах сечі з підгузка для дорослих.
— Коли вона того єдиного разу приїхала додому, певно, думала, що ти її не торкнешся. Що хоч раз даси їй спокій: дім був повен родичів, усі з’їхалися на похорон. Але тебе це не спинило. Правда ж?
Він досі опускав очі, досі уникав її. Ріццолі присіла біля ліжка. Так близько, що, хоч куди б він дивився, вона була тут, перед ним.
— То була твоя дитина, Рендолле, — сказала вона. — Навіть твоя ДНК не потрібна, щоб це довести: надто багато схожості з материною. Усе записано там, у ДНК маляти. Дитини інцесту. Ти знав, що вона завагітніла? Знав, що загубив власну дочку?
Ріццолі сіла на стілець, трохи посиділа, не зводячи з нього очей. Було тихо, і вона чула, як пришвидшується його дихання — галасливі вдихання людини, яка відчайдушно хоче втекти, одначе не може.
— Знаєш, Рендолле, я не дуже вірю в Бога. Але починаю думати, що це моя помилка. Бо глянь, що сталося з тобою. У березні ти трахнув дочку. У квітні стався удар. Ти більше ніколи не поворухнешся. Не заговориш. Ти — просто мозок у мертвому тілі, Рендолле. Якщо це не божественне правосуддя, то я не знаю, що тоді.
Тепер він скавучав, марно намагався поворухнути кінцівками.
Детектив нахилилася до нього й прошепотіла просто на вухо:
— Відчуваєш сморід свого гниття? Як думаєш, що робить твоя дружина, Лорен, поки ти тут сциш у підгузок? Певно що добре проводить час. Може, вже знайшла собі компанію. Подумай про це. Не обов’язково помирати, щоби потрапити в пекло.
Задоволено зітхнувши, вона підвелася.
— Бувай щасливий, Рендолле, — мовила Ріццолі й вийшла з кімнати.
Прямуючи до вхідних дверей, почула голос Марії:
— Детективе Ріццолі, ви вже йдете?
— Так. Вирішила не чекати на місіс Маджіннес.
— Що їй сказати?
— Просто що я заходила. — Вона озирнулася назад, на морську кімнату. — О, і передайте їй ще дещо.