Та ж сама мовчанка.
— Чому ти просто не спитав? Що ти приховуєш?
Чоловік виструнчився, глянув на неї з несподіваним викликом.
— Ти хоч знаєш, скільки життів ми рятуємо щороку?
— Це не відповідь.
— Скількох дітей ми вакцинуємо? Скільки вагітних одержують допологове лікування лише в наших клініках? Вони залежать від нас, бо не мають альтернативи. І «Єдина Земля» виживає лише завдяки добрій волі спонсорів. Наша репутація мусить бути бездоганна. Одна погана стаття, і гранти пересохнуть от так.
Він клацнув пальцями.
— Як це стосується розслідування?
— Останні двадцять років я з нічого вибудовував «Єдину Землю», але йдеться тут не про мене. Ішлося завжди про них, про людей, які нікому більше не потрібні. Лише вони мають значення. Тому я не можу ризикувати нашим фінансуванням.
«Гроші, — подумала Мора. — Завжди гроші».
Вона подивилася на нього.
— Ваш корпоративний спонсор.
— Що?
— Ти розповідав, що минулого року ви отримали великий грант від корпоративного спонсора.
— Ми отримуємо гранти з різних джерел…
— То був «Октагон Кемікалз»?
Шок на обличчі Віктора відповів на її запитання. Він різко вдихнув, наче готувався це заперечити, а тоді видихнув, не сказавши ні слова, занімівши від марноти своїх аргументів.
— Це неважко підтвердити, — сказала Мора. — Чому ти просто не скажеш мені правду?
Він опустив очі. Утомлено кивнув.
— «Октагон» — один із найбільших наших спонсорів.
— І чого вони від вас хочуть? Що має зробити «Єдина Земля» за ці гроші?
— Чому ти вважаєш, що ми маємо щось робити? Наша діяльність говорить сама за себе. Як ти вважаєш, чому нам радіють у багатьох країнах? Бо люди нам довіряють. Ми не вербуємо, не пхаємось у місцеву політику. Ми просто допомагаємо їм. Зрештою, саме це має значення, хіба ні? Рятувати людям життя?
— А життя сестри Урсули? Воно для тебе нічого не варте?
— Авжеж варте!
— Вона зараз на апараті штучного дихання. Ще одна енцефалограма, і її певно що від’єднають. Хто хоче її смерті, Вікторе?
— Звідки мені знати?
— Схоже, ти знаєш чимало такого, про що й не потурбувався мені сказати. Ти знав, що одна з жертв працювала на вас.
— Я не подумав, що це важливо.
— Це мала б вирішувати я.
— Ти казала, що ви зосереджені на іншій черниці, на молодій. Це про неї ти говорила. Я припустив, що напад ніяк не пов’язаний з Урсулою.
— Ти приховав від мене інформацію.
— Тепер ти говориш наче клятий коп. Що далі — дістанеш жетон і наручники?
— Я намагаюся не залучати поліцію. Намагаюся дати тобі можливість пояснити.
— Для чого ці клопоти? Ти вже все вирішила.
— А ти вже поводишся як винуватий.
Віктор не ворушився, відвів очі, стиснув однією рукою гранітну стільницю. Секунди минали в мовчанні. А Мора раптом подивилася на дерев’яну підставку з ножами близько від його руки. Вісім ножів «Вустгоф», які вона завжди тримала наточеними, готовими до використання. Вона ще ніколи не відчувала страху з Віктором. Але зараз біля цих ножів стояв чоловік, якого вона не знала й не впізнавала.
Тихо мовила:
— Тобі краще піти.
Він розвернувся до неї.
— Що ти робитимеш?
— Вікторе, йди.
Він не зрушив з місця. Мора пильно дивилася на нього, серце калатало, м’язи напружилися. Спостерігала за руками, чекала його наступного кроку, тільки й думаючи: «Ні, він мене не скривдить. Не вірю, що він може мене скривдити».
І водночас була болісно свідома того, які в нього сильні руки. Цікаво, чи ці руки колись тягнулися по молоток, розбивали жіночий череп?
— Я кохаю тебе, Моро, — сказав Віктор. — Але є речі важливіші за нас обох. Перш ніж щось зробити, подумай про те, що можеш зруйнувати цим. Скільком людям — невинним людям — ти можеш завдати шкоди.
Він рушив до неї, Мора зіщулилася. Утім, Віктор не зупинився — пройшов повз неї. Вона чула його кроки в коридорі, а тоді гупання вхідних дверей.
Вона одразу підвелася, вийшла у вітальню. Побачила у вікно, як від’їжджає автомобіль. Тоді пішла до дверей, замкнула на замок. Так само замкнула двері до гаража. Відгородилася від Віктора.
На кухні так само вчинила з задніми дверима, тремтливою рукою накинула ланцюжок. Розвернулася, подивилася на кімнату, яка тепер здавалася чужою, і в повітрі досі бриніло відлуння загрози. Коктейль, який зробив для неї Віктор, так і стояв на столі, вже не холодний. Мора вилила його в раковину, наче щось заразне.
Вона сама почувалася зараженою його дотиком, коханням з ним.