Пішла у ванну, зняла одяг, стала під душ, під гарячу воду, намагаючись змити всі його сліди зі своєї шкіри, одначе нездатна знищити спогади. Заплющила очі, та перед ними все одно стояло його обличчя, все одно пригадувався його дотик.
У спальні Мора стягнула з ліжка простирадла, від них повіяло його запахом. Ще одне болісне нагадування. Вона застелила свіжу білизну, від якої не пахло їхнім коханням. Замінила рушники, ті, якими він користався. Повернулася на кухню й позбулася замовленої ним їжі, що грілася в духовці, — то була запіканка з баклажанами й пармезаном.
Вона не вечеряла — налила собі склянку зинфанделю, запалила у вітальні газовий камін і сіла, дивлячись на різдвяну ялинку.
«Веселих свят, — думала вона. — Я можу розкрити грудну клітку, відкрити її вміст. Можу зрізати шматочки легень і побачити під мікроскопом рак, або туберкульоз, або емфізему. Але секрет того, що є в людському серці, недосяжний для мого скальпеля».
Вино було анестетиком, воно глушило біль. Мора допила й пішла спати.
Серед ночі раптом спохопилася й почула, як рипить від вітру будинок. Вона важко дихала, серце калатало — то були останні дрібки нічного кошмару. Обгорілі тіла, складені чорними гілками на багатті. Полум’я, що кидає відблиски на коло фігур. І вона намагається триматися в тіні, сховатися від світла вогню. «Навіть уві сні, — подумала вона, — я не можу позбутися цих зображень. Живу з власним пеклом Данте в голові».
Вона торкнулася холодного простирадла поряд із собою, там, де раніше спав Віктор, і зрозуміла, що скучила за ним. Його відсутність раптом стала така болісна, що вона притисла руки до живота, намагаючись вгамувати порожнечу всередині.
А що, як це помилка? А що, як він казав їй правду?
На світанку Мора нарешті виповзла з ліжка, невиспана й наче сп’яніла. Приготувала каву й сіла на кухні за стіл, відсьорбуючи з горнятка в похмурому ранковому світлі. Погляд упав на теку зі знімками, що досі лежала на столі.
Вона розгорнула її й побачила те, що надихнуло нічні кошмари. Обгорілі тіла, обвуглені рештки хатин. «Стільки людей померло, — подумала, — стількох було вбито в нічному пароксизмі насильства. Що за страшна лють мусила штовхнути нападників убивати навіть тварин?» Вона подивилася на мертвих кіз і людей, що змішалися в єдиному хаосі тіл.
Кози. Чому кози?
Вона обдумувала, намагалася зрозуміти, що могло вести до такого безглуздого винищення.
Мертві тварини.
Мора перейшла до наступного знімка. На ньому була клініка «Єдиної Землі» — шлакоблоки, обпалені вогнем, перед дверима лежить купа обгорілих тіл. Але вона зосередилася не на тілах, а на вцілілому даху клініки, зробленому з гофрованої бляхи. До цього уваги на дах вона не звертала, а тепер роздивлялася щось, схоже на опале листя. По металу були розкидані темні плями, надто маленькі, щоб розібрати деталі.
Вона віднесла знімок у свій кабінет, увімкнула світло, знайшла в шухляді столу лупу. Під яскравим світлом вона роздивлялася зображення, зосередившись на бляшаному даху — було видно всі деталі, і темні плями раптом набули нової, жахливої форми. Спина похолола. Мора впустила лупу й сиділа ошелешена.
Пташки. То були мертві пташки.
Вона пішла на кухню, взяла телефон і набрала номер пейджера Ріццолі. Коли за кілька хвилин пролунав дзвінок, вона мало не підскочила.
— Мушу вам дещо сказати, — мовила Мора.
— О пів на сьому ранку?
— Треба було ще вчора сказати агентові Діну, коли він ще був тут. Але я вирішила промовчати. Поки не поговорю з Віктором.
— Віктор? Це ваш колишній чоловік?
— Так.
— А він тут до чого?
— Гадаю, він знає, що сталося в Індії. У тому селищі.
— Це він сказав?
— Не зовсім. Саме тому вам треба викликати його на допит.
19
Вони сиділи в автомобілі Баррі Фроста біля готелю «Колонада»: Фрост і Ріццолі попереду, Мора позаду.
— Може, спочатку я з ним поговорю? — спитала Мора.
— Вам краще лишитися тут, док, — відповів Фрост. — Невідомо, як він відреагує.
— Якщо з ним говоритиму я, він, може, не так опиратиметься.
— Але якщо він озброєний…
— Мене він не скривдить, — сказала Мора. — І я не хочу, щоб ви кривдили його, це зрозуміло? Ви його не заарештуєте.
— А якщо він не захоче йти з нами?
— Він піде. — Вона відчинила двері автомобіля. — Я розберуся.
Вони піднялися ліфтом на четвертий поверх, разом з юною парою, яка, певно, дивувалася з цієї похмурої трійці. Підперта обабіч Ріццолі та Фростом, Мора постукала у двері 426-го номера.