— Я намагаюся знайти логічну причину.
— Яка взагалі може бути логічна причина для спалення?
— Лють? Вандалізм? Не знаю.
— Стільки роботи — тягати мертві тіла, каністри бензину, складати багаття. І весь цей час вони ризикували тим, що їх викриють.
— До чого ви ведете?
— Я про те, що тіла потрібно було спалити. Щоб знищити докази.
— Докази чого? Зрозуміло, що це масове вбивство, таке вогнем не приховати.
— Але вогонь приховав би те, що це не масове вбивство.
Ріццолі не здивувалася, коли він опустив очі, раптом не бажаючи зустрічатися з її поглядом.
— Не знаю, чому ви мене про це питаєте, — сказав він. — Чому ви не вірите звітам поліції?
— Тому що вони або помилилися, або отримали хабара.
— І ви це точно знаєте, так?
Вона постукала пальцем по знімку.
— Подивіться ще раз, докторе Бенкс.
— Я не волів би.
— Тут не просто спалені тіла людей. Убили і спалили ще й кіз. Курей. Таке марнування поживного м’яса. Навіщо вбивати кіз і курей, а тоді палити їх?
Віктор саркастично засміявся.
— Бо вони теж можуть бути прокаженими? Я не знаю!
— Це не пояснює того, що сталося з пташками.
Він похитав головою.
— Що?
Ріццолі показала на бляшаний дах клініки.
— Упевнена, ви цього навіть не помітили. Але докторка Айлс помітила. Ці темні плями на даху. Спочатку здається, що це листя. Але хіба не дивно, що дах укритий листям, тоді як дерев поблизу немає?
Він не відповів. Сидів, завмерши, схиливши голову, щоб вона не бачила його обличчя. Сама мова тіла підказала їй, що Бенкс готується до невідворотного.
— Це не листя, докторе Бенкс. Це мертві птахи. Якісь ворони, здається. І ще три лежать скраю знімка. Як ви це поясните?
Він недбало знизав плечима.
— Гадаю, їх могли підстрелити.
— Поліція не згадувала про стрілянину. У будівлі не було отворів від куль, не знайшли ані гільз, ані фрагментів у тілах жертв. У звіті вказано, що кілька трупів мають розтрощені черепи, тож вони припустили, що всіх жертв забили до смерті уві сні.
— Я теж так припустив би.
— Тоді як ми пояснимо птахів? Авжеж, ворони не чекали на даху, поки хтось підніметься до них і трісне по голові.
— Я не знаю, на що ви натякаєте. До чого тут мертві пташки?
— До всього. Їх не забили й не застрелили.
Віктор пирхнув.
— Надихалися димом?
— Коли селище підпалили, вони були вже мертві. Усе було мертве. Птахи. Худоба. Люди. Ніщо не рухалося, ніщо не дихало. Стерилізована зона, в якій усе живе було знищено.
Він не відповів.
Ріццолі нахилилася вперед, до його обличчя.
— Скільки «Октагон Кемікалз» пожертвував вашій організації цього року, докторе Бенкс?
Віктор підніс до вуст воду, не поспішаючи сьорбнув.
— Скільки?
— Ідеться про… десятки мільйонів. — Він глянув на Кроу. — Я хотів би ще води, якщо можна.
— Десятки мільйонів? — перепитала Ріццолі. — Може, радше вісімдесят п’ять мільйонів доларів?
— Може бути й так.
— А за рік до того вони не дали вам нічого. То що змінилося? «Октагон» зненацька відчув, яка важлива доброчинність?
— Це краще їх запитати.
— А я питаю вас.
— Я справді хотів би ще води.
Кроу зітхнув, узяв порожню чашку й вийшов. У кімнаті лишилися тільки Ріццолі та Віктор.
Вона нахилилася ще більше, вторглася в його зону комфорту.
— Уся справа у грошах, чи не так? — сказала вона. — Вісімдесят п’ять мільйонів доларів — це збіса велике відкупне. «Октагону» було що втрачати. А ви, вочевидь, могли чимало здобути співпрацею з ними.
— Якою співпрацею?
— Ідеться про мовчання. Про дотримання таємниці.
Вона дістала ще одну теку й кинула на стіл перед ним.
— Там був завод з виготовлення пестицидів, за півтори милі від селища Бара. «Октагон» зберігав на цьому заводі тисячі фунтів метилізоціанату. Минулого року його закрили, ви про це знали? Одразу ж після нападу на селище «Октагон» закинув цей завод. Вони забрали персонал і зруйнували там усе бульдозерами. Офіційно — через страх перед тероризмом. Але ж ви в це не вірите, правда?
— Мені немає чого більше сказати.
— Не різанина знищила те селище. Не терористична атака. — Вона помовчала, а тоді тихо сказала: — Це була промислова катастрофа.
20
Віктор сидів нерухомо. Не дивився на Ріццолі.
— Назва «Бхопал» вам щось говорить? — запитала вона.
Він відповів не одразу. А тоді тихо сказав:
— Звісно говорить.