Мій єдиний біль сьогодні — це мука, якої я тобі завдаю, не маючи сили зректися тебе. Тому й сповідаюся перед тобою, розкриваю серце, ніби перед богом. І скажу тобі ще одне, що розвіє твої сумніви й допоможе пізнати мене такою, яка я є.
Я тебе кохаю, кохаю щиро, і того, що я відчуваю, коли ми разом, ні з ким раніше я не знала… Якби ти тільки знав, скільки ніжності в мені до тебе!.. Ось знову мої щоки палають… Якби в цю мить ти побачив, то не сказав би, що я — примара і що ми з тобою лише друзі! Нині я така, якою була б коло тебе, якби могла любити тебе перед усім світом без ганьби й безчестя!
Уже друга година ночі, і тільки я одна не сплю в цьому домі. Тому й кінчаю листа, хоча й чимало ще маю тобі сказати! Я не перечитуватиму його і незабаром однесу в нашу вазу в саду. Я розповіла тут тобі таке потаємне, що якби залишила листа до ранку, то, певне, порвала б його…
Прощай!.. Зрозумій мене і не мучся. І пиши… Багато, про все і щиро, як я тобі…»
Субота, 12 (північ)
«Божество моє і життя!
Як я хочу побачити тебе! Ще від учора, після твого листа, який так схвилював мене і викликав стільки суперечливих почуттів!.. Але ми далеко одне від одного, і змушені перебувати вечір у розлуці, а все тому, що тебе так лякають умовності! Мені пригадалося все: і радість від наших зустрічей, і смуток, коли не міг дочекатися тебе — такої гарної і такої ніжної! Навіщо ж ти ховала від мене і красу свою, і ніжність?!
Я не спав минулої ночі. Твій лист то додавав мені віри, то вкидав у провалля смутку, глибину якого я завжди відчуваю відтоді, як покохав. Ти пишеш про кохання і поцілунки, а чи розумієш це все по-справжньому? Мені здається, що твоя душа далеко в ці хвилини, хоч знає, до чого поривається моя…
Мій Сфінксе, божество моє! Ти пишеш про свою і мою пристрасть, і цього досить, щоб я радів. Але між нами стоять страховиська, що їх створює твоя уява, аби розлучити нас, і здіймаються високі мури з химер, які нас роз'єднують… Як це жахливо! Твоя рука пише про пестощі, але нерухомі вуста твої і холодне тіло не бажають їх відчувати. Ти бережеш свої вуста й тіло, як скнара береже коштовності в старій скрині, щоб витягати їх і тішитись на самоті, а природа велить раювати тільки вдвох! Хіба це не безумство — так мучити себе, і мене доводити до відчаю? Наш „гріх“, — якщо це можна назвати гріхом, — не меншає від того, що ти його приховуєш.
Я хочу, щоб ти зрозуміла це і обірвала жахливу напруженість, що панує між нами.
Я не можу кохати тебе, не належачи тобі. Я люблю твої ноги, і перса, і губи, і очі, і волосся, і не відчуваю себе ані таким цнотливим, ані таким сильним, щоб відмовитись від усього цього. Я обіймав би тебе перед усім світом! Ти полонила мою уяву, і я не спав усю ніч…
Мені потрібно бачити тебе. Признач яке хочеш місце, аби тільки там не було свідків. Бо я волію не бачити тебе, ніж бути біля тебе в присутності матері і щохвилі критись. Ношу твій образ у серці, хочу тебе пригортати й цілувати, щоб угамувати свою безнастанну спрагу. Сама бачиш: коли я далеко від тебе — я спокійний, а коли близько — ти мене зводиш з розуму… Ти жорстока, мій загадковий Сфінксе! Ти мучиш і мучиш мене, але мені — несила без тебе…
Пиши, як ти живеш, але пиши без туманних недомовок, вони не потрібні нам.
Посилаю тобі поцілунок здаля і вкладаю в нього всю душу і все життя!
Вівторок, 15
«Твій останній лист мені не сподобався. Я порвала його. Невже тобі зовсім не дороге наше кохання?.. Навіть можна подумати, що цього листа писав не ти.
Чому ти пишеш про ганебне й негарне?
Я сумую. Ось уже два дні, як від тебе — жодного слова, і я тривожусь… Хотіла б тебе бачити, хотіла б упевнитись, що ти не змінився, що ти сам угамував гризоту душі, яку накликаєш на мене.
Я винна, в усьому винна! Я, необачна, навіжена, чого тільки не написала тобі!.. Але і я втратила спокій через тебе, так що й упізнати себе не можу…
Чекаю тебе післязавтра».
Четвер, 17 (вечір)
«Моя люба Амадо!
Я не зможу прийти ні сьогодні, ані наступного тижня.