Отже, я вирішив. Я не тікаю від тебе, як тобі здається, — я доручаю тобі наше майбутнє. Коли захочеш зустрітися зі мною (на самоті, звичайно!), — надішли листа поштою, я прийду… Хай у твоїй душі переможе щось одне — або моя любов, або твої вагання.
Прощай. Я не прийшов до тебе, бо мені боляче, бо мені тяжко, але ти ніколи цього не зрозумієш, тому що не кохаєш мене по-справжньому. Деякі почуття здаються тобі ганебними, а для мене вони — великі й благородні, як саме життя. Може, наші думки в цьому ніколи й не зійдуться, але спогад про тебе ніколи не вмре в моєму серці. І я це пишу, лишаючись назавжди твоїм.
(Без дати)
«Минуло двадцять днів, відколи надійшов твій останній лист. Я знаю, що ти зробиш, як сказав. Знаю, що нема чого вже писати до тебе, бо ти ж уже все сказав. Знаю, що ти мене зневажаєш, а може, й смієшся з мене. І ти маєш слушність.
Чи знаєш ти, як я страждаю?..
Слухай же мене. Шістнадцятого вересня річниця смерті мого батька. Дозволь мені присвятити кілька днів, що лишилися до цієї дати, смуткові.Може, я знову випробовую твоє терпіння, але це вже примха моєї загадкової душі… Та й, мабуть, востаннє я прошу тебе зробити так, як хочу я. Не пиши і не приходь до мене до того дня. І я не писатиму. Житиму спогадами про тебе…
А вісімнадцятого ввечері візьмеш ключ у саду і прийдеш о десятій годині до альтанки.
Ти бачиш, як слухняно виконує Сфінкс твою волю? Отже, зроби й ти невеличку поступку, про яку я тебе прошу… Ти ж погодишся?»
IX
18 вересня Амада, як завжди, прокинулась о дев'ятій ранку. Була бліда й змарніла. Байдужно підійшла до вікна, визирнула надвір — і раптом здригнулася від радості: із свинцевого неба сіявся легким серпанком дрібний дощик.
«Мабуть, і вночі буде дощ!» — подумала вона, і їй здалося, що доля, на яку вона в усьому покладалась, і цього разу не зрадила її.
Відважившись на щось, Амада завжди діяла рішуче. Але тепер знову почала вагатись, намагалася забути Марсіаля і, шануючи батькову пам'ять, цілком віддалася болю й смуткові. Старого в сім'ї обожнювали, з повагою вимовляли навіть саме його ім'я. В домі знову стало сумно, як і тоді, коли сеньйор Вільялоса лежав на смертельній постелі. Ніхто не згадував про небіжчика вголос, але всі розуміли одне одного і мовчки перезиралися й зітхали. Вдова, яка завжди ревно стежила за відзначенням родинних дат, у день смерті сеньйора Вільялоси вставала дуже рано — зажурена, з червоними від сліз очима. Починалися поминки. Діти в сумному мовчанні збиралися коло матері, поділяючи з нею скорботу. Приходили висловити своє співчуття родичі та знайомі, і їх завжди приймали з щирою вдячністю.
Так само було й цього разу. Тільки Марсіаль не прийшов — послався на нездужання, аби вволити Амадину примху, і згадка про нього не тривожила Амаду в її журбі. Та минув сумний день, і в її душу знов закрався неспокій, а дім після монастирського смутку поринув у дрімотний спокій буднів…
Амада швидко одягнулась і пішла в суміжну кімнату. В двері легенько постукала Хоакіна.
— Сеньйора сьогодні снідатиме в їдальні? — спитала, навіть не глянувши на молоду господиню. Завжди так трималась, коли її посилали по Амаду, і щоранку питала про одне й те саме, хоч знала, що Амада тепер сама готує собі сніданок і їсть у своїй кімнаті.
— Ні, можете прибрати зі столу, — спокійно сказала Амада. Але Хоакіна, втупивши погляд у стелю, не зрушила з місця.
— Вам чогось треба? — нервово спитала Амада.
— Я повинна сказати… Сеньйора Вільялоса дозволила мені піти на вечір і на ніч з дому.
Амада глянула на Хоакіну і… затремтіла. Що це? Пастка?.. Обличчя служниці було спокійне, мова тиха й монотонна, ніби вона читала молитву.
«Ну що ж, нехай!» — подумала Амада.
— Гаразд, Хоакіно! Ти мені не потрібна. Служниця вклонилась і вийшла.
«Ось хто справжній Сфінкс!» — з гіркою іронією подумала Амада.
Щоб розвіяти тривожні думки, пішла до матері — сліпа до десятої ранку ніколи не виходила із своєї кімнати. Побачила її, безпорадну й довірливу, — і серце стиснулось у грудях.
— Які в тебе холодні руки, донечко! — лагідно сказала старенька. — Невже знову якась прикрість?
Вона натякала на те, що Хакоба за нахабну поведінку виключили з клубу, і це погано позначилось на його політичній кар'єрі. Амада гірко плакала від образи й сорому, бо все це сталось у річницю батькової смерті. Мати вперше торкнулася того, чого раніше намагалась уникати в розмовах, хоч завжди сподівалась від Хакоба найгіршого і пояснювала доччин сум невдалим заміжжям.