Тепер Марсіаль нарешті взявся за розум. Він не належав до тих, хто може довго зневажати реальну вигоду. Був себелюбний і мав природжений нахил до холодного розрахунку, вважаючи, що гроші — окраса життя. Колись його родичі кепкували з його надмірної прихильності до літератури й бажання стати газетярем. Але вони помилялися щодо справжньої вдачі молодика. Марсіалеві подобалось удавати з себе ідеаліста, а насправді в душі у нього переважав сухий практицизм — риса, яка досить часто зустрічається в молодого покоління. Щоб одразу позбутись своїх мрій та химер, треба було взятися до якоїсь зисковної справи, і йому пощастило в цьому. Він дістав посаду в касі одного банкіра, з тих, що кредитували будівельників і гребли величезні прибутки. Остання зустріч в альтанці розвіяла його колишні мрії, і спокуса збагачення щодалі заступала їхнє місце в його душі. Проте його чоловіча гордість була боляче вражена. Коли він бачив Амаду — удавав із себе байдужого, аби принизити цю жінку з її «чистою» любов'ю, а на самоті згадував про неї з болісним смутком.
Амада цікавилась Марсіалевими успіхами і щиро вірила, що він охолонув до неї. На себе дивилась як на хвору, що починає одужувати. Вірила, що час остаточно вилікує її. Спогад про власну стійкість тієї ночі підтримував душевну рівновагу цієї нещасливої в житті і в коханні жінки.
Але її смутило ще й інше. З матір'ю коїлося щось дивне: старенька стала підозріливою, неспокійною, нервовою. І все це наробила Хоакіна, яка тепер трималася дедалі зухваліше, і Амада нерідко ловила на собі її осудливий погляд. Служниця впливала, як тільки могла, на стару господиню, котру тепер неможливо було й застати саму, без Хоакіни, ладної слухати всі балачки сліпої і підказувати їй вигідні для себе думки. Вона робила все, аби віддалити матір від дочки… «Невже вона про все розказала матері? — думала Амада. — Ні, не може цього бути, бо тоді мати заборонила б Марсіалеві приходити в дім». А проте сеньйора Вільялоса, колись така лагідна до Амади, стала тепер сувора і недовірлива з дочкою, ба навіть якась відчужена. Амада вже не читала їй вечорами газети, не вкладала в ліжко — тепер про стару піклувалася Хоакіна. Амада мовчки терпіла все це заради матері, щоб не хвилювати її. До того ж вона вважала себе винуватою.
Одного ранку, коли господиня і служниця замкнулися, щоб ніхто їм не заважав, Амада постукала в двері: їй треба було порадитися з матір'ю про щось по господарству. Відчинила Хоакіна і, ставши на порозі, сказала, що сеньйора веліла нікого не пускати.
— А відколи ж це мама криється від мене так, що навіть не велить приймати? — спитала Амада, занепокоєна нахабством служниці, яка наголосила на слові «нікого».
Хоакіна обернулася до сліпої, котра все чула, і сказала в'їдливо:
— Сеньйоро, ваша дочка наполягає на побаченні з вами, хоч я їй передала від вашого імені все, що ви звеліли передати.
Настала пауза. Серце матері прискорено билося, вона мусила щось вирішити. Нарешті проказала вибачливо:
— Прийди пізніше, доню. Нам дуже ніколи.
Амада довго плакала. Вона все зрозуміла і намагалася більше не турбувати матір. Хоакіна постійно нагадувала старій жінці про бога, пекло і смерть, підтримуючи в її душі покору і страх, і в такий спосіб прибрала її до рук. А дочка була не в силі відвернути цей вплив. Адже мати ніколи не простить їй того злощасного шлюбу з непутящим і немаєтним Хакобом. А крім того, вона ж іще он яка грішна!.. Спогад про це боляче краяв їй душу. Тепер їй лишалося тільки скоритись — адже життя однаково розбите. Поки вона жила почуттям до Марсіаля, вона непомітно втратила й своє становище в домі, і його вже не повернути. Остаточно вона переконалася в цьому одного вечора, коли на власні вуха почула, як стара з сльозами в невидющих очах сказала:
— Я завдячую Хоакіні більше, ніж своїм дітям.
То був для Амади тяжкий удар. Але вона приховала свій біль силуваною усмішкою — поруч була ненависна служниця.
Отак минали дні, печальні й одноманітні…
Борючись із спогадами про минуле, яке вона називала в думці «добою свого божевілля», Амада всіляко обминала місця, де зустрічалася з Марсіалем. Майже ніколи не заходила до бібліотеки, і за перші чотири місяці того року тільки двічі була в саду, боячись навіть поглянути на альтанку. Якось, проходячи попід огорожею, помітила щербату вазу — колишню «поштову скриньку» — і в гніві шпурнула камінь в цього невинного свідка свого кохання. А потім цілий вечір не могла заспокоїтись, аж поки не позбирала всі черепки й не сховала їх у своїй кімнаті як реліквію. Раніше вона зберігала все, до чого доторкалися руки коханого: листи, олівці, книжки, навіть сигару… Згадавши про це тепер, вона гірко посміхнулася.