Саме в ці дні до столиці приїхав її брат, суддя, щоб узяти шлюб. Щоб сліпа мати могла бути при вінчанні, церемонію влаштували в їхньому домі. Амада страшенно стомилася від незвичного клопоту, пов'язаного з весіллям, — від усього того прибирання, печіння й варіння, — і тільки лишившись на самоті, зітхнула з полегкістю.
Сеньйора Вільялоса була рада, що оженила сина. Вона полюбила свою молоду невістку і плакала від радості, коли чула про неї добре слово. Але її сподіванням жити вкупі з молодятами не судилося справдитись, і це засмутило стару. Крім того, що син не міг залишити свою посаду, була ще одна причина: суддя колись поклявся, що ніколи не житиме там, де йому довелося б зустрічатись зі своїм шуряком, Діонісіо Хакобом.
Вислухавши його пояснення, вдова звела сліпі очі до неба й покірно сказала:
— Якось воно буде…
Амада подумала: «Невже мати знову здалася на волю Хоакіни? Невже мені знову доведеться бути самотньою, лишитися віч-на-віч із своїм горем?..» І, щоб не розридатися при всіх, квапливо вийшла з кімнати.
Її життя знову стало нудним, буденним. Хакоб, як і перше, рідко ночував дома: напевне, мав коханку. Амада знала про його успіхи в політиці — він став кандидатом у Конгрес, — знала й про те, як він розтринькує гроші, одначе була тільки рада, що чоловік дав їй спокій. Зате мати була невдоволена й закидала їй легковажне ставлення до подружніх обов'язків. Вона й думки не припускала про розлучення — в її розумінні то був би нечуваний скандал і довічна ганьба для жінки. І Амада, на догоду матері, мусила робити все, аби повернути осоружного їй Хакоба.
На щастя, в Амади несподівано з'явилася подруга і полегшила її життя. Мов теплий сонячний промінчик, увійшла в похмурий дім Вільялосів сімнадцятирічна русявка, сестра братової дружини. Вона мала вродливе личко, милий кирпатенький носик і гарні очі, в яких грали пустотливі бісики. Ця чарівна дівчина, створена для розваг, веселощів і сміху, полюбила двох нещасливих жінок, які жили, немовби поховані в руїнах. А вони знайшли в ній те саме, що раніше в Марсіалі,— відгомін світу, від якого вони жили вдалині, і розраду в своєму горі.
Ще вперше опинившись у домі, Ермінія — так звали дівчину — зачудовано вигукнула:
— Як багато тут прекрасних речей! — І зараз же: — Але як ви можете тут жити?
Амада усміхнулась її наївності. Вони належали до різних світів. Ермінія була дочкою підприємця, що здобув велике багатство за якихось два роки. Жила в особняку, спорудженому й умебльованому в стилі модерн, зовсім не схожому на старий дім Вільялосів. Її сестра познайомилася з молодим Вільялосою десь на пляжі, і Ермінія й гадки не мала про те, як живуть його родичі. Коли вона вперше потрапила в старовинний дім у Серро, їй здалося, що вона перенеслась в іншу епоху — епоху прадавньої старовини і відмерлих звичаїв. Та дуже скоро вона заприятелювала з обома господинями і, щиро співчуваючи їхньому горю, часто годинами сиділа з ними, стараючись потішити їх і розрадити. Амада показувала їй усе варте уваги в бібліотеці та в галереї фамільних портретів. Дуже поважні сеньйори в старовинних убраннях дивилися на дівчину широко розплющеними очима з темних полотен у вицвілих рамах. Але найбільше сподобався Ермінії занедбаний сад і відлюдний, мовчазний садівник.
— Ці джунглі поглинуть будинок, — говорила дівчина, показуючи на буйну зелень. — Коли я тут сама, без вас, мені страшно. Тут є гадюки, правда ж?
Їй дуже хотілось зайти до альтанки, але Амада, холонучи, завжди відмовлялася тим, що там багато пацюків.
Слухаючи цю веселу щебетушку, її міркування про життя, такі не схожі на її власні, Амада відчувала, як у її душі зринають туманні мрії про якийсь інший, незвіданий світ. Ермінія казала, що вийде заміж лише після того, як нагуляється, натанцюється, і взнає про світ усе, що варто знати. Вважаючи свою нову подругу жінкою вродливою і гідною поваги, дівчина не розуміла, як вона може бути нещасливою, журитися, навіть впадати у відчай.
— Якщо мене мій чоловік не любитиме, — щебетала вона, — то єдине, про що я його попрошу, — це відразу ж дати мені спокій. Адже молодість буває тільки разу а закохуватись можна й кілька разів…
Амада мовчки хитала головою або казала з гіркою посмішкою:
— Самотність, люба моя, це щось зовсім інше, ніж воно здається у двадцять років!
Одного вечора, коли Ермінія весело щось розповідала про своїх подружок, Амада раптом мовила:
— Колись і я не прощала людям помилок. Але тепер… Тепер я могла б приятелювати з такими жінками, на яких раніше й не глянула б… — І, помовчавши, додала: — А думаю так тепер не тільки тому, що постаріла… Просто пізнала собі ціну… Тому що не краща за інших…