Ермінія розреготалась. Хіба не дивно було почути отаке від цієї добропорядної жінки?
— Це ви, Амадо? Та невже?
— Так, я, — витримала та її погляд.
— Годі, доню. Не кажи дурниць! — втрутилася сеньйора Вільялоса. — Які там у тебе гріхи, щоб отаке плескати?
Амада похилила голову, відчуваючи на собі здивований погляд Ермінії. Всі троє замовкли. Кожна думала про своє.
Ермінія ще не бачила Марсіаля, але Амада казала їй про нього, як про можливого закоханця. Була певна, що він не пропустить нагоди позалицятися до дівчини, хоча б задля того, аби помучити її, Амаду. Марсіаль бував у них дедалі рідше — може, захопився новим коханням… Коли ж навідував їх, Амада розповідала йому про свою нову подругу і пропонувала їх познайомити. Він байдужно знизував плечима, а вона жартома провіщала, що влаштує їхнє весілля.
Марсіаль, котрий тепер ставився до Амади з підкресленою холодністю, якось спитав похмуро:
— Хто цього хоче? Ти?
— Звичайно! Ермінія має все, щоб зробити чоловіка щасливим.
Хоч серце Амади стискалося, голос її був напрочуд спокійний, і довірливий Марсіаль, зваживши на те, що їх чула сеньйора Вільялоса, сухо відказав:
— Спасибі! Я вдячний тобі за піклування про мене, але коли мені буде потрібна наречена, я сам її знайду, на свій смак.
Ця болісна гра полонила хворобливу уяву Амади. Тепер вона ні про що більше не думала. Гадала, що вже вилікувалась від почуття до Марсіаля, і намагалася, поставивши між ним і собою іншу жінку, з корінням вирвати з душі будь-який спогад про минуле. Крім того, їй подобалося випробовувати свої сили, борючись у душі з собою. Перемога, яку вона здобула над своїм коханням, здавалася їй великим тріумфом волі. Аби тільки все скінчилося так, як велить їй розум… Та водночас… водночас бажала впевнитись, що Марсіаль не зможе покохати іншої, що в його серці горить любов до неї, що він лишиться нечутливим до чарів Ермінії.
Амада не лукавила з собою. Вона розійшлася з Марсіалем, бо честь для неї була вища за все. І коли б тепер хтось сказав, що її задум ощасливити Марсіаля, віддавши його іншій жінці, іде від бажання думати про нього без докорів сумління, вона б щиро засмутилась, їй хотілося вмерти, і це прагнення заглушало всі інші почуття, заважало глянути на себе збоку, в'ялило душу. І, здавалося, смерть уже десь близько.
Але виходило все не так, як бажалося…
Те літо було страшенно жарке й грозове. Майже щоранку важкі свинцеві хмари скупчувались на обрії, і починалася злива. Скрізь панувала похмура нудьга. Ермінія вже багато днів не приходила — дім Вільялосів більше не вабив її. Амада одразу відчула це й засмутилася, бо щиро полюбила цю жваву дівчину і з нею почувала себе не такою самотньою. До матері вона тепер і не потикалася: там порядкувала Хоакіна. Крім того, сліпа безнастанно молилась, дбаючи про спасіння душі. Служниця все зробила, щоб відвернути її від родичів. І Амада, зовсім самотня, без Марсіаля, без Ермінії, поринула в безнадійну тугу.
Та от одного серпневого вечора, коли Амада більше й не думала про це, Марсіаль і Ермінія таки зустрілися в домі Вільялосів. Марсіаль прийшов перший, а через п'ять хвилин з'явилась і дівчина, напрочуд гарненька в своєму легкому білому вбранні й крислатому сомбреро. Амада так хвилювалася, що насилу розуміла, про що йде розмова; однак спостерегла, що Марсіаль чимось наче невдоволений, а Ермінія — серйозніша, ніж звичайно. Чи вони так уже не сподобались одне одному?.. І коли слуга зайшов сказати, що автомобіль сеньйорити чекає біля воріт, Амада полегшено зітхнула.
А за кілька хвилин по тому вона впала на ліжко і, кусаючи подушку, щоб заглушити ридання, дала волю сльозам. Марсіаль у цей час розмовляв зі сліпою, тривожно озираючись: що сталося, куди зникла Амада?..
XI
— Я знаю, ти завжди щира зі мною, Ермініє. Тож скажи, яке враження справив на тебе мій родич?
Амада всміхалась, але очі її з затамованим смутком стежили за гарним личком подруги.
— О, він дуже симпатичний! — відповіла Ермінія. — І такий добрий!
Амада здригнулась.
— Він тобі подобається?
Ермінія почервоніла.
Амада перевела розмову на інше. А сама дивилась і дивилась на Ермінію, оцінюючи її красу з доскіпливістю ревнивої жінки, яка хоче знати силу суперниці, їй здавалось, що дівчина вся світиться: світло було в великих темних очах, сповнених наївної сміливості; світло на гладенькій, мов шовк, шкірі з ледь помітними голубими жилками; світло на свіжих устах. Сміялась Ермінія завжди весело й щиро, виблискуючи гарними білими зубенятами. Мала прегарну статуру і стрункі ніжки, яких не приховувала по-модному коротка сукня.