Серце Амади боляче стиснулось. Вона не розпитувала більше Ермінію ні про що. Бачила, що та криється від неї, хоч дівчина була пустотлива й весела як завжди. А Амада думала собі, що, певне, щасливі людини за Ермінію немає в світі…
Через тиждень Ермінія і Марсіаль знову, ніби випадково, зустрілися коло крісла сліпої. Прийшли майже разом: молодий архітектор — вишукано вдягнутий, з модною зачіскою, а вона — з перлами на шиї, у сукні з прозорими рукавами, і в маленькому капелюшку, з-під якого вибивалися русяві кучерики. Вся кров прилила Амаді до серця, але вона опанувала себе: цікаво, що ж вони робитимуть?.. Вони, усміхаючись, потиснули одне одному руки, і Амада відчула, що вони вже бачились і розмовляли. Потім вона, як завжди приязно, почала розпитувати Ермінію про здоров'я, про нові сукні, доброзичливо згадала невістку… Марсіаль сидів осторонь і дивився на блискучі носки своїх черевиків, чекаючи, коли спаде ця хвиля нудних теревенів. Сеньйора Вільялоса бідкалася, що дівчина рідко їх провідує.
— Ти гордуєш нами, доню моя! А ти ж єдиний світлий промінчик, що забігає до нашої сумної оселі. Чому ж ти забуваєш про нас, не заходиш? Чому така жорстока до тих, хто тебе любить?..
Ермінія кокетливо виправдувалась і усміхнулася всіма ямочками нарум'яненого обличчя. В неї, мовляв, на цьому тижні було два званих обіди, весілля Тронкосо, верхова їзда, бо тепер у моді коні, а скільки візитів, два чи три запрошення до театру, готування до човнярських перегонів і безліч дрібних справ, про які вона й згадати не може! Увечері вона падає на ліжко й спить, як убита. Але всі ці розваги скоро скінчаться — і тато стомився, і грошей вона забагато витрачає… Вона щебетала без угаву, начебто зовсім забувши про Марсіаля і тішачись власним базіканням.
Сеньйора Вільялоса зітхнула.
— Твоя бідолашна сестра, мабуть, забуде в отій глушині про всі розваги. Що вона тобі пише?
Дівчина похитала головою.
— О! Вона старша за мене на п'ять років і нагулялася куди більше, ніж я. Крім того, вона одружена і кохає свого чоловіка. То хіба не однаково, де жити? Коли я вийду заміж, побачите, яка я буду!
І зареготала, наче шлюб — то теж весела розвага.
Марсіаль підійшов до столика, на якому Ермінія залишила сумочку, і грався шовковими шнурками. Дівчина, обернувшись, глянула на нього і насварилася пальчиком.
— Зробіть ласку, покладіть сумочку, бо в ній мої таємниці…
Марсіаль розсміявся. Радів, що трапилась нагода, люб'язно розмовляючи з Ермінією, показати свою байдужість до Амади. Спокій Амади, її дружнє ставлення до нього дратували його.
— А чому ви не дозволяєте мені розкрити ваші таємниці? — спитав він. — Виходить, наче ви боїтесь, що вони виявляться не дуже цікавими.
Ермінія звабливо усміхнулась.
— Ото ще! Мені байдуже! Відкрийте сумочку! В гріху — покаяння.
Марсіаль не примусив довго себе просити. Розкривши сумочку, він витяг звідти дзеркальце з золотим обідком, гарненьку пудреницю, коробку з рум'янами, мереживну хусточку, записничка з олівцем, кілька поштових листівок і менший за мізинець платиновий образок святого Антоніо. Шия святого була обв'язана шовковою ниткою. Молодик іронічно засміявся:
— О, який музей! Ви нічого не залишили вдома, сеньйорито?
— Це моя зброя! — відповіла вона, анітрохи не бентежачись. — І мушу вас, необачного, попередити: вона стріляє!
— А цей ідол у зашморгу?
— Більше поваги, сеньйоре! Це святий Антоніо. Правда, йому бракує цнотливості. Я ношу його, щоб кинути виклик долі. Подруга моєї сестри носила його чотири роки і стала черницею. Може, й мені таке судилося.
Вона дивилась на молодика спокійно, навіть трохи глузливо, ніби хотіла показати свою перевагу над ним.
А спохмурніла Амада думала: саме такі жінки й роблять чоловіків щасливими. Отже, нехай так. Вона пожертвує собою заради його щастя… Із заклопотаним виглядом вона підвелась і залишила гостей біля сліпої, яка не могла їм заважати. Вже виходячи з кімнати, почула, як старенька казала Марсіалеві, наче справжня сваха:
— Будь обережний, сину мій, а то цей святий Антоніо іще посміється з тебе!..
Повернувшись через півгодини, Амада побачила, що Марсіаль і Ермінія любенько собі розмовляють і сміються, не зважаючи на стару господиню, яка куняє в своєму кріслі,— зовсім як колись, у щасливі дні «великого божевілля». Побачила — і знову вийшла, щоб не заважати. Але молоді люди одразу ж немов відсахнулись одне від одного; їхній запал миттю згас, наче від злих чарів.