Вона запалилась, обличчя її сяяло від радості. Марсіаль уперше бачив її такою — довірливою, нерозважливою, безтямно закоханою. Він і сам замріявся і знову забув і про наречену, і про будь-яку обережність. Йому вже ввижалося їхнє майбутнє щастя. І для нього вже нікого не було в цілім світі, тільки їх двоє — Амада і він.
Не відриваючи погляду від обличчя коханої, нахилився до неї, хотів обняти. Але вона м'яко відвела його руку.
— Через місяць! Сьогодні ми тільки освідчились.
Знову обіцянки!.. Але Марсіаль не образився і щиро сказав:
— Клянуся, що віднині буду тільки твоїм!
Молода жінка затріпотіла від цих слів, ніби від лестощів, з любов'ю глянула на нього. Марсіаль поцілував її в уста. Вона заплющила очі.
З саду крізь відчинене вікно долинав вологий вітрець, лампочка, підвішена до стелі, погойдувалась, і на темних полицях із старими книжками танцювали великі тіні. Портрети предків усе так само нагадували Амаді про честь і обов'язок, але тепер вона їх не боялася. Минуле тихо вмирало в меланхолійній сутіні, яка стала для неї ясною зорею. Ніколи ще не знала вона такого відчуття внутрішньої гармонії.
— Обережно! — раптом прошепотіла вона, відхиляючись од Марсіаля.
Хтось ішов галереєю. Амада штовхнула Марсіаля в куток за шафу, а сама, сівши до світла, розгорнула книжку, вдаючи, ніби читає. Подумала про Хоакіну і аж здригнулась. Але то пройшов слуга, несучи склянку і свічник. Амада полегшено зітхнула, але зараз же згадала, що тепер цей слуга щоночі спав біля надвірних дверей, і кинулась до Марсіаля.
— Швидше! Швидше! Ти прийшов дуже пізно… За десять хвилин він замкне двері!..
Підставила йому для поцілунку чоло і, задихаючись від хвилювання, додала:
— Через місяць я буду твоєю!
Марсіаль пригорнув її до грудей, поцілував і поквапно вийшов, а вона стала в галереї, щоб затримати слугу, якщо той надто швидко вернеться.
Ту ніч Амада спала погано: марила, прокидалася від страшних сновидінь. Серце їй щеміло, в голові снували тривожні думки. Відчувала, що Марсіаль уже не той, що він тільки скорився ілюзії почуття, що вона сама нав'язала йому свою волю, і тепер він її за це ненавидить. Вона пригадувала подробиці цього побачення: спізнення Марсіаля, його понурість і холодність, — як усе це різнилося від того, що було колись!.. Вона помітила, що Марсіаль боїться, думає про ризик, про своє майбутнє. А як він дорікав їй… Амада, як і всі, хто надто багато розмірковує над своїми почуттями, була недовірлива, намагалась боротися з собою, але сумніви змагали її.
«Він почав нове життя, він більше не може любити тебе, — настирливо нашіптував їй внутрішній голос. — Він захопився чарами юності, він честолюбний, його вабить дівчина, чесна перед усім світом. Ти ж не можеш цим похвалитися. Незабаром тобі мине тридцять. Ти змарніла від горя. Ти не можеш з'явитись у вищому світі, де жінки, як хрест, несуть шлюбну вірність, — адже за законом ти належиш іншому чоловікові. Ти вчиниш злочин, покинувши сліпу матір, і сам Марсіаль потім докорятиме тобі… Ти перемогла, вирвавши в нього обіцянку, але в серці його ти переможена. Твоє життя розбите. Для тебе лишилася тільки одна надія і спокута — смерть».
«Ні, ти не маєш права жертвувати коханням! Він же щасливий з тобою!» — волав інший голос.
Вона терзалась від вагання. Хто краще за неї знав ціну любові й самозречення? Та чи потрібно це? Були хвилини, коли вона навіть кепкувала з своїх сумнівів. Але невмолимий голос знов і знов розвіював її мрії і сподівання.
«Ця дівчина — легковажна кокетка. Може, вона й не любитиме, як ти, але ж вона не розтратила свого серця даремно, не помилялася на життєвому шляху. Вона — цнотлива наречена, і сьогодні Марсіаль кохає її більше, аніж тебе, хоч згодом, безперечно, розлюбить. Чому ти не вберегла його, коли він був твоїм? Ти була рабинею мертвих принципів. А життя іде вперед. Зрікайся чи вмирай, а річка на потече назад…»
Минуло кілька днів. Амада марно очікувала на листоношу й була страшенно збуджена. На щастя, мати не помічала нервового стану дочки: в домі готувалися до зустрічі судді Вільялоси, який, нарешті, вирішив залишити свою посаду, бо хворів на хронічне нетравлення шлунка. Покликали теслярів, щоб опорядити кімнати, і сліпа цілими годинами сиділа в кріслі, радісно прислухаючись до стукоту їхніх молотків.
— Коли приїде брат із дружиною, — казала вона Амаді,— розвіється смуток нашого дому, який нині здається кладовищем.
Амада страждала мовчки. Розуміла, що її присутність тут нічого не важить. Проте ще вірила: може, кохання таки врятує її? Та минуло вже цілих п'ять днів, а листа від Марсіаля все не було. Амада зовсім занепала духом. Отже, він мовчить… А може, захворів?.. І шостого дня написала йому сама.