Горбань озирнувся, кумедно вклонився і почвалав собі далі з непохитною гідністю Діогена. Пако попросив зупинити машину і покликав його.
— Хочеш під'їхати?
— Ні, дякую. Так я можу розбеститись.
— Тоді давай вип'ємо.
— П'яниці! Невже ви думаєте, що всі вражені вашими пороками? Я чекаю поважну людину, з якою веду справи.
Умовити його не вдалось. Упертий блазень хотів поблукати цього вечора на самоті. Отож його й залишили на тротуарі наодинці з його філософськими думками. Тільки Рохеліо, вагаючись, шепнув йому:
— Якщо будеш на Віртудес і зустрінеш Тересу, не кажи, що бачив мене.
Ріголетто образився.
— Тересу? Хіба я знаю, хто така Тереса! Може, ти колись рекомендував мене цій сеньйорі?
— Ні,— швидко відповів Рохеліо, — але ти такий нахабний, що можеш сам відрекомендуватись, тому я і попереджаю тебе.
Ріголетто притис два пальці до губ.
— Живи спокійно, пане-добродію. Я мовчатиму, як риба.
Венено крутнув кермо, і машина закривуляла, наче п'яна. Вони вже хильнули у «Віста Алегре», потім знову пили в «Інглатеррі» і «Пласа». Водія частували ялівцевою настойкою і ромом. Назустріч їм летіли автомобілі, повні жінок у світлих сукнях і з прозорими шалями на плечах. Рохеліо і Пако кидали на них палкі погляди, підштовхували ліктями один одного, говорили непристойності. Рохеліо з гіркотою думав, як би він жив, коли б мав гроші. У нього боліла голова, нудило від безперервної пиятики.
Друзі раптом занудьгували — їм набридла ця одноманітна прогулянка, усміхнені й привабливі жінки. Коли вони вже, мабуть, удесяте виїхали на майдан Масео, Пако гукнув до Венено:
— Годі, Луїсе! Море, статуя на коні і оце збіговисько дурнів — пропади воно все пропадом!.. Вези нас краще до якогось бару.
Слухняний водій повернув праворуч на Беласкоаін, потім ліворуч на Лагунас і почав петляти в лабіринті вузьких, погано вимощених вуличок, де перехожі чудом зберігали рівновагу. Загубившись у цих бічних вуличках, далеких від їхньої звичайної дороги, Пако й Рохеліо раз у раз заглядали до поганеньких кафе й пивничок на околиці. Нова обстанова дивувала й тішила їх. Нарешті й це набридло. Пако позіхнув і звелів:
— До Сентралю, Луїсе! Хай їй чорт, цій дурній Гавані!
Їхали мовчки. Рохеліо мучився од випитого, а Пако, як завжди, нервував перед зустріччю із новою коханкою.
В ресторані Пако швидко вибрав зручне місце в кутку довгої зали і пильно стежив за всіма, хто заходив. Замовили устриці, овочеву юшку, тушкованого кроля та іспанське вино, але Пако більше дивився, ніж їв. Раптом він легко штовхнув Рохеліо коліном: за вільний стіл неподалік від них сіли ошатно вбрані чоловік і жінка. Чоловік був високий і огрядний; його чорне, як смола, волосся дивно контрастувало з блідою випещеною шкірою. Жінка, напрочуд тендітна, з надзвичайно — витонченими рисами, скидалася на статуетку, а її костюм був наче найновіша модель із будинку мод. Мала красиве кругленьке личко та блакитні, широко розплющені, як у ляльки, очі. З винахідливістю, яка зробила б честь досвідченому стратегові, жінка вибрала позицію і сіла так, що її супутник опинився спиною до столу Пако й Рохеліо, а вона — лицем. Вона байдуже ковзнула поглядом по залі, й ніхто навіть не подумав би, що її очі спрямовані в одну точку. Пако теж удавав, ніби не дивиться в її бік; він раптом спохмурнів і взявся до їжі. Руки його тремтіли.
— Хто це? — пошепки спитав Рохеліо.
— Тихше! Це вона… Я відрекомендую тебе чоловікові, а тим часом їж, бо зостанешся голодний.
Незабаром він відклав виделку та ніж і, відмовившись од устриць, які приніс офіціант, попросив кави. Рохеліо сплатив рахунок і поклав на тацю один дуро на чай. Друзі підвелися. Пако крадькома озирнувся і рішуче попрямував до сусіднього столу, поманивши пальцем свого друга.
Чоловік саме відривав крильце в курчатка й не помітив їх. Пако чемно вклонився жінці торкнув його за плече. Чоловік з досадою підвів очі, побачив Пако й привітався з ним.
— Монго, це той один, про якого я тобі казав позавчора. Рохеліо Діас, наш однодумець. — І обернувся до Рохеліо: — Полковник Рамон Лукас. Ми, друзі, називаємо його Монго. А це його дружина.
Сеньйор Лукас, тамуючи кепський настрій, відсунув тарілку й запросив друзів сісти до столу. Загалом був чемний і полюбляв веселе й безтурботне оточення, але зараз, при дружині, не мав охоти слухати дотепи цих двох фертиків. Він холодно заговорив до Рохеліо, бажаючи швидше закінчити розмову:
— Справді, сеньйоре Діас, Пако просив мене підшукати вам посаду в лікарні або в'язниці. Він, очевидно, переказав вам мою відповідь: напередодні виборів це неможливо. Крім того, я порадив йому звернутися краще до сенатора Чіверо, в якого він служить секретарем. Сенатор може багато зробити для вас, бо має куди більший вплив.