Сеньйор Лукас знов заходився розбирати курчатко. Жінка мовчки робила те саме. Була схожа на школярку, яка слухняно їсть перед своїм наставником. Здавалося, над її чолом сяє німб дівочої цноти — таке було в неї світле й наївне обличчя.
Пако начебто й не дивився на жінку і всіляко намагався пожвавити розмову. Почав переказувати проект закону про аукціони, в якому Лукас був зацікавлений, і це зобов'язувало полковника бути люб'язним. Той суворо засудив сучасну мораль, продажність відомих чиновників та корупцію адміністрації. Пако й Рохеліо палко підтримали його, і всі троє дійшли висновку, що Куба — знедолена країна. Рохеліо, якому вино вдарило в голову, відчув, що під стільцем хитається підлога, і говорив без угаву, аби приховати своє сп'яніння.
Коли вони попрощалися з Лукасами і вийшли з ресторану, Пако раптом зареготав.
— Ну як? Сподобався тобі цей пуританин? Він головний доглядач лікарень і в'язниць. Краде на поставках і продажах з аукціону геть усе, навіть повітря, яким дихають хворі та в'язні. Тим-то його й цікавить закон, про який я згадував, — адже він має передати все в його руки й дозволить йому загрібати майже стільки, скільки дає торгівля сенаторові Чіверо, моєму патронові й другові… Але жінка чарівна, правда ж?
— Дуже гарна!.. Уже?
— Ще ні… Чоловік, ти ж його бачив, пильнує за нею і не дає мені змоги… Той шахрай гадає, що його важко перехитрити. Це трохи полегшуй справу, тільки слід терпляче і вміло діяти… Отже, я запрошую тебе гідно завершити вечір. Ходімо до подружок, може, там зустрінеш Авіадору…
Незважаючи на сп'яніння, Рохеліо аж затремтів, раптом згадавши про Тересу, якої не бачив від минулого вечора, і став перепрошувати, у душі заздрячи вільному гультяєві, що не мав обов'язків і міг іти, куди схоче.
Пако, труснувши його руку, іронічно кинув:
— А правда, я забув, що ти двоєженець… Ну йди і чесно виконуй свої обов'язки… Бувай здоров!..
Він зареготав, задоволений своїм дотепом, і пішов геть. Ображений Рохеліо стояв посеред тротуару, не знаючи, що відповісти.
— Дурень! Дурень! — гірко мовив він сам до себе і понуро побрів до будинку коханки.
IV. НОВЕ ЖИТТЯ
Через тиждень після приїзду Тереса вже знала всіх мешканців дивного будинку, де влаштував її коханий. Вона мимоволі спостерігала їхнє життя, і кожне нове відкриття було болісним ударом для любові, що її вона несла в мужній душі.
Порядкувала в будинку колишня управителька дому розпусти, яка зуміла дещо заощадити; але будинок належав не їй: вона тільки орендувала його в багатого іспанського комерсанта, уклавши довготерміновий договір. Ця дебела жінка була доволі лагідна до квартирантів, які вчасно платили, і, по суті, брала за кімнати зовсім недорого; тому тут здебільшого оселялися студенти й жінки легкої поведінки. Таке враження Тереса винесла ще після сварки в вестибюлі, свідком якої вона стала того вечора, коли вперше піднялась до своєї кімнати вичовганими кам'яними сходами.
Окрім студентів та жінок-одиначок, кімнати в будинку наймали кілька службовців та комівояжерів, дрібні чиновники і особи без певних занять. То були люди різної вдачі: від галасливих нахаб до сумирних непомітних мовчунів. Жінки виходили з дому, коли сутеніло, і поверталися на світанку. Тереса чула, як відчинялись і зачинялися двері, як шепотілись у коридорі. Вранці в будинку панувала тиша, але після полудня все оживало — в коридорах з'являлися зухвалі жінки, що залишали по собі різкий запах парфумів, та молоді гультіпаки, які приходили згаяти обідній час. Розташування кімнат дозволяло Тересі мати в полі зору весь будинок і не пропустити жодної події в його житті, яке спочатку лякало її, а потім збудило цікавість.
У будинку був кухар, який годував квартирантів за помірну платню. Домінга швидко знайшла з ним спільну мову і, приходячи вранці прибирати кімнати, готувала сніданок на його плитці. Вже другого дня негритянка, занепокоєна сумнівним товариством, що його бачила навколо, сказала своїй улюблениці:
— Тересіто, донечко моя, цей дім не для тебе. Тут живуть лише покидьки та пропащі жінки. Дон Рохеліо повинен був краще подбати про тебе…
Тереса затаїлась. Вона була глибоко ображена, що її поселено між таких людей, і сама собі казала, що коханий зовсім утратив глузд, вибравши їй таке житло. Порожнеча, яку вона відчула в душі ще того першого вечора, виникала знов і знов після огидних сцен, що раз у раз повторювались у будинку і примушували її червоніти. Звичайно, їй не сподобалося, що Домінга грубо сказала те, про що вона сама думала. Була горда й не хотіла зносити образ. Тим-то часто казала Рохеліо: «Морально занепадають тільки ті, що самі хочуть занепасти».