З цієї розгубленості його вивели хрипкі голоси й тупіт на сходах. Голоси наближались і несамовито викрикували приспів:
Тереса підвелась.
— Що це?
— Нічого, — спокійно обізвався Ріголетто. — То студенти, вони провадять виборчу кампанію. Патріотична пиятика!.. Політики зробили собі добру рекламу, спрямувавши їх на цей шлях, — адже вони тільки розважаються.
До галасу в коридорі прилучилися голоси жінок і тепер чітко відлунювали в коридорі. Тереса злякано затулила вуха руками.
— Хай живе консервативна партія! — вигукнув горбань.
Усі жінки будинку, повисипали в коридор і кинулись назустріч крикунам.
— Хай живе!..
Лисяче обличчя Ріголетто стало ще довшим від реготу. Він сміявся, аж поки галаслива юрба не зникла за поворотом коридора. Коли шум затих, сказав:
— От якби ці дамочки були такими реакціонерками в політиці, як фанатичками в релігії і сентименталістками в літературі. Якось я дав одній «Землю» Золя, то вона, прочитавши кілька сторінок, мало не шпурнула книгу мені в обличчя. Їм більше до вподоби повісті про платонічне кохання, про бурхливі та романтичні почуття, в яких завжди перемагає цнота…
— А ви часом не консерватор? — лукаво спитала.
— Так, сеньйоро, каюся: консерватор і анархіст. Це протиріччя, але ж усе наше життя зіткане з протиріч…
Про випадок з Авіадорою було забуто. Ріголетто дотепно розповів дещо про брудну політичну кампанію, яка розпочалась у ці дні. Він добре знав історію і людей своєї країни й кількома словами змальовував їх такими, якими вони були насправді. Йому доручили сфальсифікувати списки виборців — адже він умів це робити як ніхто. То була його висока й шляхетна місія: він скорочував голосування і в такий спосіб чинив опір облудній владі, щоразу воскресаючи, як Христос із мертвих. Працював тільки під час виборів, а потім жив тим, що збирав платню. Але нерідко траплялося, що успіх зраджував його. Так, минулого тижня він заліз на трибуну, встановлену на велелюдному майдані, наміряючись виголосити гучну промову, але розв'язка була катастрофічна. Пришелепуваті однодумці зробили надто високу трибуну, і з-за стін цього бастіону тільки ледь-ледь визирав його ніс. На майдані зчинився свист. Потім, коли побачили промовця, почали сміятись і кричати: «Ріголетто! Ріголетто!» Його голос потонув у страшенному гаморі, і він мусив лід глузливі вигуки натовпу забратися геть. Отак надмірна популярність часто шкодить великим людям…
Тереса реготала до сліз, слухаючи цю розповідь, супроводжувану кумедними жестами й гримасами Ріголетто, який глузував не стільки з інших, скільки із самого себе, і намагався розказати про все так, як воно діялось насправді.
Стояла спека, хоч минали вже останні дні жовтня. Штори на балконі були розсунуті, й сонячне світло заливало кімнату. Ріголетто на хвилину замислився, розглядаючи сонячні плями на підлозі. Думав про те, як було б чудово бавити тихі пообідні години з такою жінкою і в такій затишній кімнаті. Він часто казав собі, що добро на світі розподілене несправедливо…
З цих роздумів горбаня вивели голоси, що. наближались у коридорі. Він і Тереса прислухались.
— Сьогодні, сеньйоро Флоро, надто неспокійний день, щоб дарувати вам таку приємність, — з помітним іспанським акцентом добродушно говорив чоловік.
І справді, весь дім наче кипів. Здавалося, що тут мешкає легіон божевільних. До того ще й з вулиці долинали гомін, регіт і вигуки людей, які сунули суцільною лавою, гаряче й збуджено сперечаючись.
— Та ви хоч одним оком киньте, доне Рудесіндо, і я вас більше не турбуватиму.
Тереса впізнала голос орендаторки дому Флори, котру вона бачила рідко. Ріголетто стрепенувся і сказав їй на вухо:
— Це дон Рудесіндо, власник будинку. Я зникаю! Не попрощавшись, він підплигнув, наче клоун, і вискочив перед носом у дона Рудесіндо, котрий зупинився в дверях і лиш здивовано провів його очима.
— Дозвольте зайти, сеньйорито Тересо? — солодким голосом, в якому теж вчувався іспанський акцент, спитала Флора.
— Заходьте.
Флора зайшла. То була вайлувата, завжди усміхнена матрона з величезними грудьми, що ледве вміщалися під панциром корсажу. Під лискучим чорним волоссям виблискували сережки. За нею ішов високий добродій з русявою бородою, акуратно розділеною посередині проділом, що робила його схожим на дипломата. На носі мав пенсне, прикріплене ланцюжком до золотого з монограмою ґудзика на вилозі піджака. Його поважна лисина з поодинокими світлими волосками заблищала на сонці. Глянувши на Тересу, він, як видно, приємно здивувався, бо вираз його обличчя раптом змінився, і він схиливсь у галантному поклоні. А потім весь час нишком кидав на неї жадібні погляди.