— Значить, граєшся зі мною, так?
Кармела сіла і, вказавши йому на крісло, з якого щойно встала Аніта, відповіла спокійно:
— Ні, добродію, ми з тобою не маємо нічого спільного. Щоправда, ти подобаєшся мені, ще подобаєшся. Ми провели разом кілька приємних годин, і все… Ти сам знаєш, що ми ніколи не говорили про твою полюбовницю…
Рохеліо прикусив губу. Він пригадав непорушний закон, що за ним чоловіки, яких приймають до ліжка грішниці, діляться на три точно визначені категорії: той, хто платить, той, хто має титул, і той, хто дає задоволення. Цьому законові та серйозним аргументам Кармели Рохеліо нічого не міг протиставити. Боявся усе втратити, якщо розгнівить її, тому не наважувався скористатися з поради Пако.
— Звичайно, ти багато вимагала, і це дає мені право… Чому посварила мене з жінкою, з якою я живу? Чому ревнуєш до неї?
Авіадора гнівно махнула рукою й зареготала.
— Ха-ха! Я ревную!.. Ні, чоловіче, одна в тебе надто стара, а друга, про яку я тобі казала, хоч і молода, але така занудлива, що ревнувати до неї гріх.
Рохеліо спалахнув і мало не кинувся на Кармелу з кулаками. Він ледве стримався, щоб не закричати: «Брехня! Я знаю їх і клянусь, що тобі далеко до них!» Але подумав, що було б смішно захищати свою коханку перед цією жінкою, з якою він спав, і тільки знизав плечима. Кармела виклала свою думку в одній фразі, яку кинула йому в обличчя, немов стрілу:
— Ти ж задля неї ладен жерти лайно!..
Рохеліо глузливо засміявся, намагаючись показати зневагу до вибриків розлюченої жінки. Але вона знову блиснула очима:
— Хочеш доказів?
— Авжеж.
— То слухай. Чи не ти в той день, коли ми їхали до Матансаса, казав, що нікого про це не попереджатимеш? Згадай-но! Ти закручував угору вуса й клявся мені, що ніколи не кажеш своїм жінкам, з ким і куди йдеш… Це правда чи ні? А що ж тоді робив Ріголетто в кімнаті отієї, коли ти сидів на розі в перукарні, чекаючи автомобіля?
Рохеліо хотів приховати свою розгубленість, але не міг. Він став білий як стіна.
Кармела була невблаганна, і на її обличчі відбивалася радість перемоги.
— Що ж, — зловтішно кинула вона, — ходи до них щодня, кажи, щоб не чекали, бо «їдеш в Гуанахай з полковником Монго Лукасом»… Марно намагаєшся обдурити мене! Хочу тільки здибати підлого горбаня, щоб нам'яти йому вуха, — адже знаю, що вони про мене говорять…
Збитий з пантелику Рохеліо мовчки опустив очі, не знаючи, що казати.
Кармела відкинулась на стільці, звично загорнувшись у шовкове кімоно, яке гарно облягало її міцне й туге тіло. І добивала Рохеліо словами:
— Я не хочу мати нічого спільного з чоловіками, які себе скомпрометували… Я шукаю їх тільки для себе, бо не люблю визбирувати чужі недоїдки… Отже — кінець!.. І ти сам знаєш тепер чому!
Де поділись ті зверхні та владні слова, які він завчив, ідучи сюди?.. Червоний від хвилювання, Рохеліо тремтячим голосом почав виправдовуватись, неясно розуміючи, який він зараз смішний та безпорадний.
— А хіба Пако не мав коханки, коли жив з тобою? А ти віддавала йому все, що заробляла, хоч він лупцював тебе палицею.
Кармела підвелась. Її очі метали блискавиці.
— Мене — палицею? Це він сказав тобі таке?.. Одного разу спробував замахнутися, нещасний, то я побила йому на голові нічний горщик… Справді, я годувала його, адже коли ми познайомились, він не мав навіть спідньої білизни.
Вона нервувала, як завжди, коли згадувала про Пако, і зараз, гудячи його, несамохіть виливала муки своєї душі. Вона розповіла, що Пако здобув прихильність сенатора Чіверо, змушуючи її спати з ним, що Пако мучився од ревнощів, коли вона зустрічалася з іншими чоловіками… На очі їй навернулися сльози.
Гостра колючка заздрості вп'ялась у серце Рохеліо на згадку про ту ніжну любов, і він підійшов до жінки, яка тепер уже не намагалась його відштовхнути.
— Слухай, Кармело, — мовив тихо. — Я хочу знати тільки одне: чи є в тобі ще хоч трохи того, що ти відчувала до мене перед нашою поїздкою до Матансаса?
— Так, — прошепотіла вона, опускаючи очі, наче дівчинка.
— Тоді дозволь мені сьогодні лишитись у тебе.
Авіадора здригнулась. Гострим слухом вона вловила легенький шум у спальні: мабуть, непосидюча Аніта впустила щось на підлогу.
— Ні, мій друже, — відказала вона, звівши на нього очі, сповнені сласного бажання. — Не тут! Я призначу день, і ми поїдемо знову… Подзвони мені завтра о другій.
І пригорнулась до нього, гаряча й ніжна. Тоді, вся тремтячи й примруживши повіки, палко поцілувала Рохеліо в губи.