— Якщо лишаться нитки — зостав собі, в мене є ще одна котушка.
Збентежена Карлота підвелася, зрозумівши, що її делікатно виряджають.
— Пробач, коли я необережним словом образила тебе, — промимрила вона. — Є речі, яких ніхто не має права торкатись. Нехай кожен живе, як йому хочеться. Еге ж? — І, звівши брови, вкрадливо спитала: — Ти не гніваєшся?
Тереса криво посміхнулась і знову зміряла її крижаний поглядом.
— Чому? Я теж бачу все, що роблять інші…
Того дня, чекаючи Рохеліо, Тереса майже вирішила щиро повідати йому про анонімку та відвідини Карлоти, що, безумовно, мали між собою зв'язок. До вечора вона нудилась, думаючи про всяку всячину. Час од часу в сірому тумані думок спливав спогад про Авіадору та Карлоту, але не будив ні гніву, ані ревнощів. О третій годині пополудні вона згадала, що досі ще навіть не снідала й не зняла святкового костюма, в якому ходила до школи. Підійшла до столика, на якому стояла захолола їжа, повільно зняла блакитний костюм і надягла простий фланелевий халат. Закуталась у вовняну шаль і сіла в улюблене крісло. Думки повільно й меланхолійно змінювали одна одну. Школи ще самотність не видавалася Тересі такою нудною, а чекання — таким довгим. О шостій знову прийшов хлопець з кухні: забрав незайманий сніданок і приніс обід. Тереса машинально відкусила шматочок хліба, мигцем глянула крізь штори на вулицю і, здригнувшись від холоду, повернулася на своє місце.
Коли о дев'ятій Рохеліо нарешті відімкнув своїм ключем двері, вона гаряче кинулась йому на шию. Рохеліо здивовано глянув на неї. Засоромившись своїх почуттів, Тереса одразу відмовилась од наміру розповісти йому про все, що наболіло їй на душі після переїзду до цього будинку.
— Ти була в школі? — спитав він, побачивши з її вигляду, що нічого страшного не скоїлось.
— Так. А ти? Діти чекали тебе. Рохеліо завагався, почервонів.
— Не зміг, — відказав нарешті.— Увесь день просидів у приймальні сенатора і не побачив його.
Тереса зажурено зітхнула.
— А вони ж так, сердешні, хотіли обняти тебе! Потім вона захоплено стала розповідати про дітей.
Вони міцненькі й чепурні. Купила їм нові костюмчики — адже діти так швидко ростуть… Віднесла їм також ласощів. Старшенький, Родольфо, дуже їх любить. А вередливий Армандо більше зрадів блакитній формі з позолоченими гудзиками. У нього вже випав останній молочний зуб…
Насуплений, сумний, Рохеліо байдуже слухав її, заклавши руки в кишені, міряв кімнату сягнистими кроками. Тереса помітила, що він чимось стурбований, перестала говорили про дітей і, підійшовши до нього, м'яко обіперлась руками йому на плече й поклала підборіддя на сплетені пальці.
— Що з тобою? Ти сьогодні чимось занепокоєний? Він мовчки глянув їй в очі.
— Ти знаєш, що мені залишиться після продажу будиночка? Ледве назбирається п'ятсот песо!
Вона благально глянула на нього, немов хотіла заспокоїти. Та Рохеліо, ледве стримуючи роздратування, вигукнув:
— П'ятсот песо! Навіть якщо заощаджувати на всьому, цього вистачить не більш як на два місяці!.. Як ти гадаєш, цього ще не досить, щоб непокоїтись?..
Говорив сердито і в'їдливо, чого звичайно ніколи не допускав у розмовах з коханкою, яку завжди поважав. Ображена й здивована Тереса відійшла в куток, а він знову заходив по кімнаті, ще похмурніший і лютіший, наче невисловлені думки пекли йому груди.
Потім трохи заспокоївся, зупинився біля неї і стримано сказав:
— Ось чому я не провідав сьогодні дітей… Через два місяці я не матиму чим платити за школу… Не знаю навіть, чи ми ще зможемо їх годувати… Через те й не пішов до дітей!.. Ну, а сам я знаю, що зроблю, коли настане мій час!..
Останні слова він промовив трагічним тоном, майже крізь сльози.
Запала тиша. Тереса перша порушила її. Схопила коханого за руку й лагідно, але твердо посадовила поруч себе.
— Не можна так зневірятися, любий. Мужчина не повинен занепадати духом перед невдачами. Звичайно, наші справи кепські. Нам куди важче, ніж раніш. Але ми можемо зменшити витрати на себе. Я працюватиму і трохи допоможу тобі. Певне, місяців за два ти дістанеш яку схочеш посаду — адже тепер твоя партія при владі…
Його партія! Рохеліо скипів і почав паплюжити те, що вчора голосно вихваляв. Він злісно гудив уряд і всіх, хто його підтримував, виливаючи в словах усю жовч, що зібралася в ньому за останні дні від постійних невдач.
— Про що ти кажеш! Я втратив уже всяку надію. Це погань, як і всі. Це зграя злодюг, котрі грабують казну, ніби вона лише їм одним належить. Отой сенатор, якому служить Пако, — паскудний недолюдок! Монго Лукас — ниций тип, який тримається на хвилі тільки через те, що штовхнув свою жінку в обійми Хіменеса, цього нового можновладця. Усе це міль, яка зжере всю країну… Можеш мені повірити — ніякої надії нема…