Ріголетто мовчки прикидав. Те, чого він домагався, було варте, щоб на кілька тижнів замкнутись між чотирьох стін, недосипати, нікого не бачити, навіть і самої Тереси, і під диктовку старої бабусі, яка давно вже не могла ходити й весь час сиділа в кріслі, гарячково вистукувати на друкарській машинці багатотисячний список виборців — живих, мертвих та вигаданих, — списуючи стоси паперу. Він уявляв собі ту надлюдську роботу і сягав думкою. щасливого кінця справи, бо відчував у собі таку велику силу, що й гори міг би зрушити. Одна-однісінька усмішка, що осяяла б сумовите обличчя Тереси, один-єдиний промінчик щастя, що зігрів би їй душу, сповнену розпачу, важили куди більше, аніж та маленька жертва, якої од нього вимагали.
Він простягнув руку Монго Лукасу і просто мовив:
— Я згоден.
IX. ТЕСЛЯРОЧКА
У неділю вранці Рохеліо, виходячи з дому, зіткнувся в дверях з сусідкою — прекрасною теслярочкою, як називав її Пако, — що злякано бігла до його квартири, тримаючи в руках ланцюжок, медальйон та перстень з камінцем.
— Рятуйте мене, благаю! — вигукнула вона, мало не падаючи йому в ноги. — Швидше візьміть оце все. Якщо батько спитає, скажіть, що ці речі мені позичила ваша дочка.
З кімнати виткнулося помережане зморшками обличчя Флорінди, яка зіперлась на щітку і суворо дивилася на дівчину, не розуміючи, про що йдеться і чому так розгубився Рохеліо.
— Ради бога, сеньйоро, попросіть чоловіка, нехай він переховає мої цяцьки! — знову заблагала перелякана дівчина.
Флорінда глянула на чоловіка і, зміркувавши, що втручатися не варто, промовила осудливо:
— Ні, дівчино, поклади їх туди, де взяла, або поверни тому, хто дав тобі. Ми не хочемо встрявати в таке діло.
— Сеньйоро, батько вб'є мене! — мало не плакала дівчина, з острахом озираючись, чи не йде розгніваний тесля.
Тоді Рохеліо, не встоявши перед повними сліз дівочими очима та міцними персами, що видніли з-під низького викоту блузки, простягнув руку і сховав у кишеню довірені йому коштовності.
На тротуарі зачовгали важкі кроки, і в дверях появилися широкі плечі, квадратова голова й величезні та довгі руки сусіда-теслі. Дівчина квапливо витерла очі й стояла з невинним і покірливим виглядом.
— Можна? — глухим голосом спитав тесля.
Не чекаючи дозволу, він ввалився в передпокій і нараз спинився, побачивши дочку.
— А, ти тут! Тим краще! Отже, з усім покінчимо заразом. — І гнівно зиркнув на неї.
— Я виходила по газету для мами, — улесливо збрехала дівчина, показуючи на папір, який щойно помітила на стільці.
— Дуже радий, — сказав батько, вищиривши зуби в лиховісній посмішці.— Радий, що зараз усе розкриється. Якщо не скажеш правду, звідки взявся ланцюжок, я отут-таки потрощу тобі ребра… Не потерплю хитрих лисиць у своєму домі! Я чув дещо на вулиці. Не попущу! Я завжди казав тобі — краще смерть, аніж ганьба!
Говорив з обуренням і, здавалось, от-от кинеться на дочку, яка навіть інстинктивно затулилась рукою від удару. Взагалі вона глузувала з батька, вважаючи його за йолопа і грубіяна, що не бачить далі свого носа; але боялась його, як чорта, а надто тоді, коли старий гнівався, — знала, що він може скрутити їй в'язи своїми залізними ручиськами.
Тесля, обернувшись до сусідів, пояснив, що сталося. Вчора ввечері, відсунувши од стіни скриньку з інструментами, щоб вимести стружку, він помітив схованку, в якій лежали прикраси. Спитав, звідки вони взялись, але дружина сказала, що прикраси належать сусідській дівчині і що сеньйор Рохеліо просив їхню дочку повернути їх на другий вечір.
— Які прикраси? — поважно спитав Рохеліо, дивлячись на дівчину, яка мимоволі сховала очі.
— Та дрібнички, — відказав тесля. — Вони всі разом не коштують і двадцяти дуро…
— Я зараз принесу прикраси дочки, щоб ви побачили, вони це чи ні,— мовив Рохеліо і пішов до кімнати. Невдовзі повернувся з ланцюжком і перснем.
— Оці?
— Оці самі, сеньйоре, — заспокоєно відповів простодушний батько. — Даруйте мені грубість, адже наплели на дівчину казна-чого… А я хочу, щоб мої дочки носили тільки те, що я, бідняк, можу їм дати…
Почуваючи за собою вину, тесля насупив брови і суворо звелів дочці:
— Гей, бери газету і гайда додому! Та гляди мені! Дівчина крутнулась на місці й швидко подалася геть, блискаючи міцними білими литками. Рохеліо провів її ласим поглядом. Коли вона зникла з очей, батько недовірливо спитав Рохеліо: