— То справді дрібнички вашої доньки, чи ви просто заступилися за мою?
Рохеліо приклав руку до серця.
— Запевняю вас…
— Ну гаразд, — промовив тесля, протягуючи йому широку грубу руку. — Ви, певне, ніколи не скуштуєте лиха, якого завдають нам діти…
Ліліна, котра теж вийшла на голоси, перелякано тремтіла й ховалася за матір щоразу, коли розлючений тесля намірявся кинутись на дочку. Проте в її широко розплющених очах не відбивалося збентеження перед ганьбою, яка тут викривалась, ані перед нахабною брехнею, коли батько запевняв, що то її, Ліліни, коштовності, хоч вона й у вічі їх не бачила. Дівчинка мала вразливу вдачу хворої людини і в свої п'ятнадцять років була вдумливіша й доросліша, ніж деякі здорові люди в тридцять. Тож не дивно, що серце цієї маленької страдниці, скривдженої долею, щиро відгукувалось на всі болі світу. А втім, хто знає, що спонукало її сказати співчутливі слова, боязко озираючись, щоб не почув тесля:
— Ти добре зробив, тату. Бідолашненька Обдулія! Батько вбив би її на місці…
— А вона того заслуговує, соромітниця! — процідила крізь зуби Флорінда.
Рохеліо нарешті вирвався, залишивши матір і доньку самих у сумному домі, що, ставши жертвою кредиторів, дедалі занепадав. Він, коли тільки міг, тікав од цього дому, в якому назавжди оселилися злидні, і навмання блукав по вулицях або йшов до перукарні читати ранкові газети й гудити уряд. Вони спродали майже всі коштовності Флорінди, котра воліла, щоб дочка пристойно харчувалась і кожного дня випивала шість яєчних жовтків, як порадив лікар. Ціною великих турбот перебіг хвороби пощастило сповільнити. Тепер Ліліна вставала вранці разом з матір'ю і бралася прибирати в хаті або чистити одяг. Була мала на зріст, хирлява і скидалася на дев'ятирічну дівчинку. Зате мала гарненьке, біле, як лілея, личко, великі виразисті очі та красиві зуби. Флорінда ненавиділа всіх здорових дівчат, порівнюючи їх із своєю горопашною дитиною, отож не мала ані крихти співчуття й до теслиної дочки. Вона жила тільки Ліліною і не помічала горя інших людей. У ці дні, коли її дитині полегшало, в материнському серці зажевріла нова надія, і Флорінда не зважала ні на вибрики Рохеліо, ні на злидні та борги, що зростали з дня на день так само невблаганно, як піднімається вода в трюмі потопаючого корабля. Гнівалась і дорікала чоловікові тільки тоді, коли він покидав хвору доньку й тікав з дому. Все інше їй, жінці, яка з дитинства звикла до нужди й принижень, видавалося цілком природним. Вона знала, що Рохеліо має коханку і незаконних дітей, знала про життя Тереси, але мовчки терпіла все.
Якби Рохеліо був здатний осягнути розумом страждання і доброчесність цих двох, таких несхожих між собою жінок, які принесли себе йому в жертву, то, може, знайшов би в собі силу звестися на ноги, боротись і перемогти. Одначе він був нікчемним і безхарактерним створінням, однією з тих пустих натур, що їх домашнє виховання в нашій країні готує до неробства й розпусти, постійних наслідувачів поганого, котрі неспроможні обрати собі певний шлях і простувати до мети, незважаючи ні на які завади. Так само, як і їх, його спородили наші звичаї, пороки, клімат і виховання, і все лихо полягало в тому, що його воля завжди була рабинею ницих пристрастей і сторонніх впливів, а не підкорялась бодай одній із двох жінок, з якими він пов'язав свою долю.
О цій найсумнішій порі свого життя Рохеліо мав силу тільки на безнастанне заперечення, що отруювало йому душу так само, як ті чи ті кислоти руйнують організм, котрий їх виробляє. Він злісно нападався на уряд, бо, подібно до багатьох своїх співвітчизників, не вірив у працю й не хотів братися навіть за легку роботу, — адже всім відомо, що в нашому суспільстві найкраще живеться ледарям. Він змарнів і схуд, став млявий та байдужий до всього, крім гри. Поступово втратив свої колишні звички, перестав наслідувати манери гультяїв із привілейованих верств і тепер уже хизувався своїм падінням. Товариство нероб і картярів остаточно засмоктало його, і він майже весь свій час просиджував у кафе чи в перукарні, теревенячи про політику, бейсбол та жінок, або ж розважався в компанії легковажних блудниць. Іноді він виразно усвідомлював собі, до чого докотився, і тоді його мучило сумління; він обнімав Ліліну і туманно натякав на те, що скоро вже його смерть покладе край їхнім стражданням. Дочка й жінка плакали, злякано забивались у куток і звідти тривожно стежили за його обличчям. Але ці спалахи каяття швидко згасали, поступаючись місцем наріканням, образливим словам і дошкульним докорам.
Щоб і далі вдягатися в гарні костюми та шовкові сорочки, Рохеліо залазив у нові борги, і його все настійніше обсідали кредитори. Мусив весь час хитрувати, викручуватись, а потім зганяв злість на дружині. З давніх друзів у нього залишився тільки Пако, якого він у всьому наслідував і беззастережно слухав його порад. Вони добре розуміли один одного. Рохеліо, як і раніш, заздрив легкій долі друга, а Пако з поблажливою зверхністю протегував йому.